Читати книгу - "Повiтряна лiнза, Василь Павлович Бережний"

високий. Та ось Кирило крутнувся - i зник. Наче розтанув у повiтрi, нiби там його й не було. Тiльки жеврiють розмитi плями канн.

- Обiд холоне, а вiн затiяв гру, - невдоволено промимрила Лайтi, зиркнувши на Нейбу. А той лише загадково посмiхнувся.

Повернувся Кирило десь, мабуть, через пiвгодини - Нейба вже скiнчив обiд, а мама була як чорна хмара. Як. раптово зник, так раптово й з'явився, на мить закривши собою червонi плями квiтiв. Прибiг захеканий, збуджений.

- Ой, де я був! Ось подивiться, що тут...

Кирило поклав на стiл коробку, загорнуту в срiблясту фольгу i навхрест перев'язану блакитною стрiчкою.

- Ну, їж, їж, все вже прохололо, - примирливо сказала мама i взялася розпаковувати коробку. Найперше вийняла якусь химерну iграшку - з великої прозорої кулi витикалися малi, рiзних кольорiв i вiдтiнкiв. Покрутила в руках, притиснула пальцями - iграшка розпалася на сегменти, кубики, призми i кульки.

- Де це ти взяв?

- Менi подарували... Там такi хорошi люди! Побачили мене, обступили, усмiхаються...

- Так ти в корпус забiгав, нечемний хлопчисько?

- Нiякого корпусу там нема, - вiдказав Кирило, уминаючи пирiг. - Там якийсь... ну, такий павiльйон, i всього-всього повно!

- Що ти мелеш? - Лайтi взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою. - Тут, на територiї, немає нiякого магазину. Невже змотався на шiстнадцяту станцiю?

- Та нi, я тут ось був.

Лайтi пiдозрiло подивилась на сусiда:

- Це ви дали йому грошей?

- Нi, - знизав плечима Нейба. - В мене ледве на путiвку вистачило.

Вiн сказав це з серйозним виглядом, та Лайтi помiтила ледь вловиму посмiшку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю грошi, а потiм...

- Там без нiяких грошей, мам, чесне пiонерське! - засмiявся Кирило.

- Ну, гаразд, це ще краще, - багатозначно сказала мама. - Може, ти звiдти й для мене щось принесеш?

- Я попрошу... - затнувся Кирило. - Хоч вони й не розумiють по-нашому.

- Нiчого, зрозумiють! Дiстань там гарненькi сережки, i щоб зеленi камiнчики. - I до Нейби: - Правда ж, личитимуть до мого каштанового волосся?

Той нiяково усмiхнувся:

- Можливо.

Пообiдавши, Кирило подався в кiнець алеї, постояв там, потупцявся та й вернувся нi з чим.

"Ну, ясно, - подумала Лайтi, - не мiг же цей при менi дати грошi. Та на сережки й пошкодує, це тобi не iграшка... А може, як почне упадати... Це ж вiдомий прийом - спочатку здружуються з дитиною, а потiм уже й до мами..."

- Чому ж не принiс? - запитала Кирила.

Хлопець розгублено клiпав очима:

- Я не знайшов... того... входу.

"От малий хитрун! Глянути на його писок, то можна повiрити, що й справдi не знайшов, заблудився. Молодець!"

- Завтра втрапиш! - пiдбадьорливо сказав Нейба i, подивившись на годинника, додав: - О другiй годинi дня.

Наступного дня Кирило побiг точно о другiй. Лайтi побачила видовжену постать в кiнцi алеї, а за мить вiн пропав з очей. Тепер вона сидiла за столом спокiйна, не без прихованого злорадства поглядаючи на свого потенцiального зальотника. "Якщо не пошкодував на сережки, - подумала, - то зможе розраховувати на прихильнiсть. А чому б i нi? Вiн мужчина цiкавий, не такий, як iншi, а я жiнка вiльна, вже ось другий рiк, як розiйшлася. Той телепень усе дорiкав, що люблю речi, а не його, а що вiн мiг забезпечити? Може, цей зрозумiє жiночу натуру..."

Прибiг Кирило. Знову сяючий, збуджений.

- Сережок там нiяких немає! -вигукнув.- Та вони й не знають, що це таке, i в жодної мами до вух нiчого не причеплено, я ж придивився... Зате ось що дали!

I вiн простяг мамi годинника з красивим браслетом.

- Такий самий, як у дядi Нейби, тiльки браслет, бачите, тонший.

- Це жiночий, - сказав Нейба.

Лайтi дивилась на годинника, як зачарована. Крiм двох рядiв чисел на овальному циферблатi, якiсь знаки виглядали з чотирьох круглих вiконечок, розташованих навхрест. Пiдставивши його пiд сонячне промiння, що пробивалось на Ееранду крiзь зелень, Лайтi аж зажмурилась - годинник сяйнув мiрiадами сонць. Оце прикраса!

В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким нiжним поглядом, що iнший на його мiсцi одразу ж розтанув би. А вiн сидiв незворушний, задумливо спостерiгаючи ту "повiтряну лiнзу" в кiнцi алеї.

З кожним днем апетит до подарункiв у Лайтi розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дрiб'язку - елегантну сумочку, хустинку, яка змiнювала свiй колiр i вiзерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на iндiйське сарi, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи i т.п.

I щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.

- А я вже дещо по-їхньому розумiю! - хвалився. - Там такi гарнi люди... От тiльки моря коло них нема...

Лайтi лише усмiхалась на тi балачки. Правда, її трохи дивувала поведiнка Нейби: подарунки купує, а в кiно не запрошує.

Їм лишалося кiлька днiв. Цього разу Кирило принiс чудернацький капелюшок - як тiльки Лайтi одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодiю.

- Та вiн музикальний!

- Точнiше - лiкувальний, - обiзвався Нейба. - Музична терапiя.

- Вперше чую, - сяйнула усмiшкою Лайтi. - От що значить Одеса, чого тут тiльки нема! Ви - одесит?

Нейба опустив очi:

- Трохи одесит. Але не зовсiм...

Це, власне, були останнi слова, якi Лайтi почула вiд цього загадкового чоловiка. Тих же, на якi очiкувала, яких жадала, вiн так i не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. I наступного дня не з'явився.

Кирило, помiтивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:

- Дядi Нейби не буде. Термiн закiнчився, чи що... Вiн передавав привiт.

- А бiльше нiчого не сказав?

- Та... здається, нiчого.

Мама поклала руку на Кирилове плече:

- Так-таки й нiчого? Я ж по твоїх очах бачу: щось вiн сказав. Ну?

- Та... - Кириловi явно не хотiлось признатися. - Та сказав...

- Ну, що? Що?

Кирило пiдвiв голову,