Читати книгу - "Метелик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Панове, суд іде!
Через двері праворуч один за одним входять шестеро чоловіків. Голова, за ним п’ятеро суддів у магістерських шапочках. Голова зупиняється перед кріслом у центрі, члени суду – праворуч і ліворуч від нього.
Абсолютна тиша панує в залі, де всі, включно зі мною, стоять. Суд сідає, за ним – і всі присутні.
Голова, суворий з лиця, щокастий, з рум’янцем на вилицях чоловік, дивиться мені в очі без будь-якого виразу. Його звати Бевен. Трохи пізніше він неупереджено вестиме процес і всім своїм виглядом дасть усім зрозуміти, що, як досвідчений cуддя, він не дуже вірить у щирість свідків і поліцейських. Ні, за ляпас мені він не нестиме жодної відповідальності, він просто його мені завдасть.
Помічником генерального прокурора виступає cуддя Прадель. Цього прокурора боїться вся адвокатська колегія. Він горезвісний постачальник людей на гільйотину й у виправні в’язниці Франції та заморських територій.
Прадель представляє переслідування злочинців від імені суспільства. Він офіційний обвинувач, і все людське йому чуже. Тут він уособлює Закон і Ваги Правосуддя, власне, він ними керуватиме й зробить усе можливе, щоб шалька схилилася на його бік. Прищуривши свої хижацькі очі, він пильно дивиться на мене з усієї своєї висоти. Передусім з висоти трибуни, яка вивищує його наді мною, потім з висоти всієї своєї статури, щонайменше метр вісімдесят, що дає йому змогу згорда позирати на всіх. Мантію він не знімає, лише кладе перед собою шапочку. Усім тілом спирається на великі, як граблі, руки. Золота обручка вказує на те, що він одружений, на мізинці перстень, зроблений з відполірованого цвяха для підковування коня.
Він трохи нахиляється вперед, щоб іще більше вивищитися наді мною. Начебто хоче сказати: «Якщо ти гадаєш, що зможеш вислизнути, то помиляєшся, жевжику. Тому, що мої кисті схожі на лапи, і хоч їх не видно, але пазури, які тебе пошматують, на своєму місці, у моїй душі. Усі адвокати мене бояться, судове відомство вважає небезпечним заступником генерального прокурора саме тому, що я ніколи не випускаю своєї здобичі. Мені байдуже, винен ти чи ні, я лише маю використати все, що свідчить проти тебе: твоє богемне життя на Монмартрі, свідчення, зібрані поліцією, і покази самих поліцейських. Я маю використати всю цю гидотну, зібрану слідчим байду, щоб показати тебе відразливим настільки, аби присяжні вирішили прибрати тебе із суспільства».
Мені здається цілком виразним, що я справді чую, як він говорить до мене, хіба що я марю, бо цей «людоїд» мене направду вразив:
– Не смикайся, обвинувачений, і навіть не думай захищатися: я таки проведу тебе шляхом занепаду. Сподіваюся, ти не віриш у присяжних? Не піддавайся ілюзіям. Ті дванадцятеро нічого не знають про життя. Глянь на них: он вони рядочком сидять навпроти тебе. Тобі добре видно цих дванадцятьох надутих індиків, привезених у Париж з якоїсь провінційної глушини? Міщани, пенсіонери, торговці. Навіть не варто їх тобі описувати. Ти ж не вважаєш, що вони зрозуміють твої двадцять п’ять років і спосіб життя, яке ти ведеш на Монмартрі? Для них Пігаль і Біла площа – усе одно, що пекло, а всі люди, котрі ведуть нічний спосіб життя, – вороги суспільства. Усі вони неймовірно пишаються тим, що є присяжними в суді присяжних Сени. Тим паче, що страждають, запевняю тебе, через належність до обмеженого міщанського стану. Аж ось з’являєшся ти, молодий і вродливий. Ти ж розумієш, що я не вагатимуся й зображу тебе таким собі донжуаном нічного життя на Монмартрі. Для початку зроблю присяжних твоїми ворогами. Ти надто добре вбраний, варто було б одягтися значно скромніше. Ти припустився великої тактичної помилки. Хіба не бачиш, як вони заздрять твоєму костюму? Вони ж бо купують свій одяг у «Самарітен» і ніколи, навіть у мріях, не одягались у кравця.
Десята година, ми готові до початку судового засідання. Переді мною шість cуддів, серед них агресивний прокурор, який використає всю свою макіавеллівську силу, весь свій інтелект, щоб переконати тих дванадцятьох, що передусім я винен і вирок сьогодні може бути тільки один – каторга або гільйотина.
Мене судитимуть за вбивство сутенера, інформатора про монмартрське середовище. Немає жодного доказу, але лягаві, які просуваються по службі щоразу, щойно знаходять злочинця, наполягатимуть на тому, що винен саме я. За браком доказів вони заявлять про «конфіденційні» дані, які не викликають сумнівів. Найефективнішою картою обвинувачення стане підготовлений ними свідок на ім’я Полен, який звучатиме, наче справжня платівка, записана на набережній Орфевр, 36. Оскільки я не відступаю від того, що його не знаю, у якийсь момент голова цілком неупереджено запитає:
– Ви стверджуєте, що цей свідок бреше. Гаразд. Але навіщо йому брехати?
– Пане голово, якщо, перебуваючи у в’язниці, я не можу спати ночами, то не через муки сумління, що вбив коротуна Ролана, бо я цього не робив. А тому, що, власне, намагаюся знайти мотив, який спонукає цього свідка так уперто напосідати на мене й щоразу, щойно звинувачення їх підважує, надавати нові й нові факти для його підтвердження. Я дійшов висновку, пане голово, що поліцейські схопили його на якомусь важкому злочині й уклали з ним угоду: ми тебе відпустимо, якщо обмовиш Метелика.
Я й не підозрював, наскільки близькими до істини виявляться мої слова. Кількома роками пізніше Полен, який постав перед присяжними як чесний чоловік, що не притягувався до суду, був заарештований і засуджений за торгівлю кокаїном.
Метр Юбер намагається мене захистити, але він не рівня прокуророві. Один лише метр Буфе трохи ускладнив життя прокуророві своїм палким обуренням. На жаль, ненадовго: у цій дуелі швидко перемагає спритність Праделя. Більше того, він лестить присяжним, які роздуваються від пихи, адже цей такий важливий персонаж ставиться до них як до рівних і колег.
Об одинадцятій вечора шахматну партію було зіграно. Моїм захисникам поставили шах і мат. Мене ж, невинного, засудили.
Французьке суспільство в особі заступника головного прокурора Праделя на все життя викреслило двадцятип’ятирічного юнака. І без жодних поступок, прошу вас! Найситнішу потраву безбарвним голосом мені підніс голова Бевен:
– Підсудний, встаньте.
Я встаю. У залі панує абсолютна тиша, усі затамували подих, моє серце забилося трохи швидше. Хтось із суддів дивиться на мене, хтось опустив голову: їм соромно.
– Обвинувачений, оскільки на всі запитання, окрім одного, щодо навмисності, присяжні сказали «так», вас засуджено на каторжні роботи пожиттєво. Чи маєте що сказати?
Я не здригнувся, тримаюся нормально, тільки міцніше стискаю поручень клітки, за який ухопився.
– Пане голово, хочу сказати, що я справді не винен, я став
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.