Читати книгу - "Перстень Борджія, Володимир Нефф"

так. Вірніше, я хотіла сказати: звичайно, так. Не Serpente, а Серпено.

— Српно, — виправив її Петр.

— Я ж і кажу Серпено, — мовила Bianca matta. — А під порогом тієї вежі Dimenticanza схований той твій Камінь. Отже, ти все знаєш, а я ще трохи подрімаю.

— Як виглядав той ангел смерті?

— Ніяк, бо там, де є смерть, немає нічого, — відповіла Б’янка. — То я посплю. Що мені має приснитися?

— Що ти гуляєш із герцогинею Діаною замковим парком, — сказав Петр.

— Нехай її дідько ухопить, — розсердилася Б’янка. — Я знаю щось набагато приємніше, що мені мало б приснитися, коханий.

З цим удруге недоречно мовленим словом вона заснула й незабаром померла; на її недоумкуватому личку навіть сама смерть видалася недоумкуватою.

РУШНИЦЯ БРОККАРДО

Б’янчина передсмертна балаканина розбуркала в Петрові таку хворобливу цікавість і такі шалені надії, що парки, які досі лише час від часу слідкували за тим, як проходить визначений ними наперед його життєвий шлях, були вражені: куди подівся, мабуть, запитували вони, його скептицизм, завдяки якому він вірив лише своїм відчуттям і висновкам свого розуму, куди заподілась, о Зевсе–громо–вержцю, ота внутрішня зрівноваженість, якою ми його наділили? Отак, уявіть собі, дивувалися парки, і недаремно: адже юнак мав багато клопоту решту дороги, яку долав чвалом із Пассау до Кремса, а з Кремса до Відня, а з Відня до Брна, а з Брна до Табора, а з Табора до Бенешова, а з Бенешова до замку Српно, доки вгамував свою несамовиту запальність і знову став тим Петром, яким був і яким має бути, тобто володарем своїх вчинків, людиною, розум якої завжди у згоді із совістю.

«Мабуть, колись у Страмбі, щоб розважити знуджених придворних, я розповів історію свого ув’язнення у Српно, і Bianca matta запам’ятала цю історію, як запам’ятала й те, що я сказав, втікаючи зі Страмби, про Філософський камінь, і згодом у гарячці все переплутала; про якесь надприродне пізнання, яке буцімто до неї спустилось, звичайно, не може бути й мови, бо такого просто не буває».

Отак усе пояснював собі Петр, утверджуючи себе в цій думці, коли мчав назад тією самою дорогою, якою минулого року вирушив підкоряти світ; його міркування були бездоганними, в них не було жодного вразливого місця. Ту обставину, що першою метою його квапливої подорожі був саме замок Српно, він собі пояснював таким чином: це було єдине місце в усьому білому світі, яке він міг назвати хай не своїм справжнім домом, оскільки в нього не було ніякої справжньої домівки, але принаймні своїм другим домом, гаванню спокою і відпочинку, якого Петрові, хоча він і був молодим і міцним, мов залізо, все одно дуже бракувало. Оце й усе, і нічого більше, нічого більше.

Пан Войті Куба із Сихрова, бургграф, привітав Петра так радісно, як не привітав би навіть власного сина, він одразу наказав принести вина, сушених абрикосів, сала та хліба з сіллю і сів з Петром, оскільки погода була вогкою й холодною, біля каміна в living–room[3] замку Српно.

— Я, хлопче, бачу, що ти мов на голках, — вибачливо усміхнувся господар, помітивши Петрову неуважність та неспокій. — Ти, мабуть, очікуєш, коли нарешті з’явиться гарненьке створіння жіночого роду, яке тобі в лазні терло спину, наша Барушка. Тут я повинен тебе засмутити, Ба–рушка вже не в Српно, вона вийшла заміж за одного багатого купця, який проїжджав через Српно в південну Чехію.

— Добре вчинила Барушка, — сказав Петр. — Але, щиро кажучи, пане Войті, мушу признатися, що про Барушку я згадував так часто, як і вона, мабуть, про мене. Мене цікавить зовсім інше. Маю до вас велике прохання. Йдеться про те, що мій покійний батько тут, у Српно, таємно сховав одну річ, яка для мене дуже важлива.

— А що це за річ? — запитав пан Войті.

— Я точно не знаю, чи це скринька чи якийсь горщик, а може, й волячий ріг, мені байдуже. Справа не в цьому. Йдеться про те, що там усередині.

— А що ж там усередині?

— Дещо надзвичайно цінне.

— Що ж воно таке?

— Прошу вас, пане Войті, не допитуйтеся. Обіцяю, що, коли знайду, обов’язково покажу вам, що там усередині.

— А як не знайдеш, не скажеш, що шукав?

— Скажу, — заспокоїв його Петр.

— То чому б тобі не сказати зараз?

— Коли я скажу пізніше, ви зрозумієте, чому не сказав зараз, — відповів Петр.

— А від кого ти довідався, що твій батечко заховав тут щось вельми цінне? — запитав пан Войті.

Густо почервонівши, Петр схилив голову.

— Про це я теж волів би промовчати.

— Гаразд, гаразд, я ж не якась цікава баба, — буркнув пан Войті. — Якби я не знав тебе як порядного й чесного хлопця, ці твої виверти й таємничість виглядали б украй підозрілими. Охоче вірю, що ти маєш свої причини, та все одно скажу, що це все безглуздя і що з тебе хтось насміявся. Якщо в тому глечику чи в тому волячому розі сховане те, що ти шукаєш, все одно навряд чи твій шановний батечко сховав це саме у нас. Та й коли б він це зробив? За мого урядування такого не було, бо я мусив би про це знати, а при моєму попередникові й не могло бути, бо він був розбійником, убивцею, пияком і злодієм, від якого твій батечко не сховав би навіть здохлого щура, не те що якусь таємну річ з вельми цінним вмістом. І чи міг твій батечко передбачити, що колись тебе ув’язнять у Српно, і що ми з тобою заприятелюємо, і що згодом я дозволю тобі шукати ту таємну річ з вельми цінним вмістом? Чому ж ти вибрав, питаю