Читати книгу - "Безумці, Олександр Ашотович Насібов"

кінокамерою. Випробувавши їх, плавець знову пірнув.

Сонце підіймалося все вище. Докторова дружина фрау Бригіта читала на палубі. Єдиний матрос яхти сидів поблизу і дрімав. Був штиль. Тільки легкий зиб колихав море. Здавалося, ніщо не віщувало лиха.

А воно насувалося.

Минуло хвилин десять, потім ще стільки ж. Бригіта Абст почала непокоїтися. Хвилини збігали, і тривога зростала, хоч було відомо, що трибалоновий акваланг Артура Абста дає можливість бути під водою тривалий час.

Минуло три чверті години. Фрау Бригіта кинула книжку й наказала матросові принести їй респіратор, щоб спуститися до доктора.

Матрос, подав їй маску і ласти, допоміг надіти балони.

Та фрау Бригіта не залишила яхти, бо цієї миті доктор Абст сплив. Він ледве тримався на воді і знаками просив допомоги.

Матрос кинувся в море, підтягнув потерпілого до яхти. З борту йому допомагала фрау Бригіта.

Коли Артура Абста підняли на палубу, він був непритомний. Фрау Бригіта побігла до каюти по кофеїн, а матрос почав робити господареві штучне дихання, вважаючи, що доктор отруївся вуглекислотою, яка була в погано відфільтрованому повітрі акваланга.

Принесли шприц. І тут сталося непоправне. Тільки-но голка торкнулася шкіри потерпілого, він судорожно зігнувся, перекотився через низький планшир і зник під водою.

Тривалі пошуки не мали наслідків — у цьому місці, на межі материкової обмілини, коралова стіна рифу стрімко сягає на величезну глибину.

Так загинув ветеран і герой війни, дослідник і спортсмен доктор Артур Абст.

Безодня зберігає таємницю благородного сина нації.

Провадиться суворе розслідування.

Карцов відклав газету. Артур Абст!.. Скільки ж йому було під час війни? Щось близько тридцяти. Тридцять чи трохи більше. Отож, нині було б майже п'ятдесят?.. Так, на фото — чоловік, здоровий, але вже літній. У нього розчесане на проділ блискуче темне волосся, високе чоло, трохи скошене до тім'я. Ніс, підборіддя, овал обличчя — бездоганні. Однак усе псує одвисла, начебто безвольна нижня губа. Навіть на фото видно, яка вона млява й мокра. А в маленьких Абстових зіницях причаїлася холодна, обачлива жорстокість.

Перед Карцовим постає фінал їхнього бою.

Зелений мерехтливий сутінок.

Кров, що витікає з рани на стегні, тут, на п'ятнадцятиметровій глибині, теж зеленкувата.

І — Абст, котрий не чинить опору і тоне.

Карцов не раз хотів розповісти людям про Абста. Все пережите в «І—W–І» — підводному Абстовому лігві — плюс трофейні документи абвера[3] та СД[4], з якими йому довелося ознайомитись, — усе це створювало досить вичерпну картину.

Він брався за перо. Але увагу відвертали невідкладні справи, і записи лягали до шухляди столу. Крім того, Карцов був певен, що остаточно розрахувався з Абстом. Виявилось, помилка: якимось чином Абст вижив і помер тільки недавно.

Та, можливо, не варто ворушити старе? Скільки навколо нового, цікавого!..

Ні, варто!

На захід від Ельби на всі заставки вихваляють фашистів: і зразка 1933 року, і сучасних. Оголосили ж Абста мало не національним героєм!

Абст уже нікому не вчинить зла. Та в нього чимало однодумців, які живуть, діють, пориваються до атомної зброї, до влади.

Треба розповідати людям про чорні справи гітлерівців, завдавати фашистам удар за ударом, доки не щезне з лиця землі останній прихильник свастики.

Ці записки — відповідь на некролог у газеті «Курір».

ЧАСТИНА ПЕРША
I-W-I
Перший розділ

18 березня 1939 року о третій годині пополудні з центрального під'їзду берлінської резиденції Гітлера на Фоссштрасе вийшов літній чоловік, міцний, кремезний. Він був у цивільному, але довготелесі есесівці, що стояли біля входу з карабінами на плечах, вітали його як офіцера високого рангу.

Чоловік зійшов на тротуар і сів в автомобіль, який чекав на нього.

Десь за Олександерплац він торкнув тростиною шофера в плече. Той під'їхав до тротуару, загальмував і, вистрибнувши на панель, широко відчинив задні дверцята.

— Я буду тут… — Хазяїн автомобіля вказав на кафе із смугастими маркізами на вікнах. — Ви мені не потрібні. Можете їхати.

Сідаючи за кермо, шофер бачив: хазяїн неквапно попрямував до кафе.

Машина зникла за рогом. Тоді чоловік з тростиною, що стежив за нею краєм ока, звернув і пішов уздовж тротуару. В короткому широкому пальті, які тієї весни тільки входили в моду в Берліні, у цупкому касторовому капелюсі із загнутими догори куцими крисами і з тростиною під пахвою він нічим не відрізняється од тисяч фланерів, що заповнили в це надвечір'я вулиці німецької столиці. Насправді ж цей чоловік (назвемо його Фрідріх Кан) мав досить високий чин в ОКВ[5] і керував найважливішим напрямком гітлерівської військової розвідки та контррозвідки.

Показалося таксі. Фрідріх Кан підкликав його, сів і поїхав.

Берлін вирував. Юрби молодчиків-фашистів біснувалися навколо трибун, з яких виголошували промови керівники НСДАП[6]. З вікон житлових будинків і установ, з балконів і дахів, з телеграфних стовпів та дерев звисали портрети Гітлера і націстські прапори — довгі полотнища кольору крові з білим колом і чорною свастикою посередині. Друкарні викидали все нові випуски газет, в яких смакувалися подробиці вступу гітлерівських військ у Прагу: в ці дні Німеччина завершувала окупацію Чехословаччини.