Читати книгу - "Авіаційний гурток, Васильченко С. В."

поверхні; отже, ці поверхні мають бути якнайлегші, а разом із тим і міцні... Ми зробимо поверхню з однієї суцільної дощечки або з оцих брусків. Вони звуться лонжеронами.

- Як, Миколо, звуться ці брусочки? - раптом звернувся до малого Миколи, усміхаючись, Петро Михайлович.

Микола на той час позіхав.

- Ло... лоро...

Всі засміялись.

- Лонжеронами, Миколо, не спи,- повторив йому учитель і став говорити далі.

Миколка почервонів, спідлоба озирнув усіх, напружив увагу.

Увійшов дід. Навшпиньки пішов у куток, набрав стружок на рукав... Вертаючись, спинився коло гуртка, заглядає в плани, слухає. Слухав-слухав, далі сумно хитнув головою, зітхнув важко-важко. Петро Михайлович почув, повернув голову:

- Чого це, Назаре, так тяжко зітхаєте?

- Трудно... не полетите!

- Чого трудно? - сміється.- Напевне полетимо, Назаре. Побачите.

- Трудно... вже бачу, кого сюди треба,- показав на план,- тут треба тих, що ходили колись у золотих гудзях, в окулярах і канти на штанах... а куди нам...

Молоді авіатори обурились:

- Що нам золоті гудзі? Що нам окуляри, канти! Ми й без штанів зробимо те, що вони в золотих гудзях робили.

- Не кажіть...

Пішов. Хитає головою, бурчить:

- Трудно... ой трудно...

Учитель поділив своїх «авіаторів» на гуртки, доручив кожному робити ту чи іншу частину моделі та розказав, з якого саме матеріалу що робити.

Після першого дня роботи всі, одначе, члени авіаційного гуртка побачили, що справа справді не така легка, як їм зразу здавалося. А на третій, на четвертий день дехто зовсім охололи до справи - особливо з менших. Щиро взялися до роботи тільки троє: Петро, Андрій і Матвій, і на них покладав усі надії Петро Михайлович. Та ще Марійка так захопилася думкою про маленьку машину, яка буде літати, що не пошкодувала свого намистечка, оддавши з нього буслинку для упорного підшипника. Ті, що взялися до роботи, особливо піонери, виявили жваву колективну ініціативу: хто ніс матеріал, хто їздив до Києва, коли що треба, хто весь час сидів у майстерні і т. ін. Молоді авіатори, обміркувавши справу, постановили: вибрати відповідальних членів, які будуть робити моделю, всі ж останні можуть не завжди бувати при роботі, але в курсі роботи мусять бути всі. Взялись за роботу ті ж таки троє: Петро, Андрій і Матвій. Згодом пристала до них і Оксана. Морочились із планом довгенько. Не можна сказати, щоб засвоїли його як слід, але всіх брала нетерплячка, щоб як швидше взятися до роботи, і Петро Михайлович, зрештою, згодився в тій надії, що в процесі роботи деякі малозрозумілі деталі будуть вияснені краще. Майстерня зразу поживішала. До роботи! У відповідальних майстрів аж серце забилося: чи вийде ж що з їхньої роботи, чи не осоромлять себе? Бо вже про їхній замір говорили не тільки в школі, почали говорити й на селі. Хтось пускав уже на гурток злі й глузливі жарти: «Наші завіатори плетуть із лози аероплан, щоб летіти на місяць...» Гадали, хто б же це? А ті, що слухали доповідь про авіацію, сперечалися з ними, розвіювали пльотки та нерозумні вигадки.

 

II.
ВОРОГИ

 

 

Проти школи через майдан стояла крамничка з вивіскою «Бакалѣйная торговля М. П. Латкина». Крамар Михайло Латка, маленький чоловічок зі злими зеленкуватими очима, часто стояв на порозі своєї крамниці і приглядався до школярського заняття, яке щодня гуло з ранку до вечора в школі й коло школи. Латка всією душею ненавидів цю нову школу. Ненавидів він її за «безбожництво», за нові порядки, за «мужицьку мову», а особливо за кооперативну крамничку, яку заснував при школі гурток учнів. Кооперації боявся він, як вогню, і часом цілими ночами не спав, гадаючи, що з ним буде, коли кооперативний рух охопить село. А розмови про кооперацію із школи справді переходили в село, між дорослих, і більш активні селяни вже гуртували потроху коло цієї думки інших. Латка був певний, що це все йде од школи, і при всякій нагоді ганив її перед селянами, як тільки міг.

Він завжди знав, що робиться в школі, і щодня розмовляв про неї з покупцями, що заходили до нього в крамничку купувати. Довідався він і про авіаційний гурток. Він не йняв віри, щоб із нього щось вийшло, і сподівався, що отут-то він найбільше посміється з школи. Одважує він що-небудь покупцеві, а сам спідлоба озирає його, що воно за людина. Звірившися, що людина плоха і темна, він і починає стиха:

- Ваш хлопчик, здається, ходить до школи, не чули, що воно там робиться тепер?

- А що таке? - турбується селянин.

- Та, кажуть, ніби вже такі стали учені, що аероплани будують, літати збираються...

- Аероплани? Школярі? - дивується селянин.

- Якже, якже, роблять аероплан. Чемберлена 1 воювати збираються!..- Далі Латка сумно хитає головою: - Була колись школа - діло було. А тепер...- махнув рукою.

- І що ж, вийде щось із того, що ото вони аероплана надумали? - питав зацікавлений селянин.

- Та куди там! Разі ето мисленно, щоб якіїсь сопляки такоє дєло здєлали. Очі одводять, що от, мовляв, яка у нас наука у школах. Всього вміють, все знають, що на небі, і на землі, й під землею... а насправді... Охо-хо...

Входять люди, дослухаються. Латка не поспішає їм продавати, і помалу в крамниці набивається повно людей. І починається:

- Таки й правда: яка тепер школа, які тепер учителі... Ось мій п’ятий рік ходить, а що толку, одна розпуста. На святках якось пристав батюшка, питає: «Скажи, мальчик, знаєш тропар 2 хрещенію», а він йому й пече:

 

Раз в крещенский вечерок

Девушки гадали... 3

 

А Латка додає, а Латка допікає:

- Встане - не молиться, пообідає - лоба не перехрестить... Аероплани, моноплани, чортоплани, а спитай, чи хоч один з них оченашу знає...

Всі так і гунули:

- Де там! Хіба їх цього вчать!..

Дядько високий зауважив:

- Мій почав теж був у ті аеропланчики ходити, ну, та я його швидко одучив. Посилаю його до церкви в неділю, а він мені: «Треба,- каже,- сьогодні в школу -