Читати книгу - "Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович"

знищено. Прийняв бій із відділенням беретів. Відділення ліквідовано. Прийом.

— Хтось дав наводку про наш транспорт! — закричав Дядько Пацюк. Чутно було, як десь коло нього рвонула граната. — Провадимо бій з групою диверсантів. Кількість — близько п'ятидесяти голів. Два камази підбиті… горять, дідько б їх узяв! Розітнули противника на дві групи. Переходимо до ліквідації. Прийом.

— Провідники? — загорлав я.

— Кажу ж, якась наволоч навела на наш транспорт! Ну, хайно приїду я на базу!..

Я подумав.

— Тридцятий, — сказав я по хвилі, — переходимо на запасний варіант. Викликаю резервну базу. Нуль.

Рація замовкла. Я настроїв її на іншу частоту й поволі заговорив на фарсі, чітко артикулюючи кожен звук.

— Нурі, Нурі, я — Оскар… Нурі, я — Оскар… Оскар12 викликає Нурі… Як чуєте мене, прийом…

І

За вікном сіявся легкий сріблястий сніг. Він падав од самого ранку, й усе надворі зробилося білим, — і двір, обнесений глухим цегляним муром, і будка охорони коло воріт, і густий занедбаний сквер, який починався потойбіч вулиці, котра пролягла коло штабквартири «Тартару».

— Ну, — озвався нарешті Мурат, — давно такого з нами не траплялося!..

Я промовчав. Шеф пожував кінчик сигари, тоді вийняв її з рота, й, роззирнувшись, тицьнув у попільничку.

— Як пацанів обставили! — гірко сказав він. — Шестеро вбитих, п'ятнадцятеро поранених… два камази згоріли вщент! Пропала ціла купа зброї.

— А на додачу ще й бетеер, — докинув я. — Спрацювала система самознищення.

— А ще ж і бетеер! — згадав Мурат. — Ти знаєш, у яку суму він влетів нам, га? Ти взагалі уявляєш, скільки грошей пропало в цій операції?

Я покрутив головою.

— Волію не знати. Такі дані не входять в мою компетенцію.

Ми знову позамовкали.

— Через годину відбудеться нарада керівної десятки, — сказав Мурат. Він взяв листок паперу, який лежав на столі, й пробіг його очима. — Буде розглянуто твій рапорт. А взагалі, ситуація з цим транспортом дуже й дуже підозріла. Які твої міркування?

— Зрада, — коротко сказав я.

Мурат відкинувся в фотелі й зацікавлено глянув на мене.

— Витік інформації, ти хочеш сказати?

— Не має значення, — стенув я плечима. — Називай це як завгодно. Для мене зрозуміло тільки одне: інформація пішла з «Тартару».

Мурат подумав.

— Добре, — сказав він, — розкажи від початку, як воно все сталося.

Я зітхнув і, взявши на столі запальничку, припалив недогарок своєї сигари.

— Чергова операція поставок зброї для режиму генерала Дудаєва — почав я офіційним тоном, — на дві третини була здійснена без будьяких збоїв. Вантаж прийшов на збірний пункт різними каналами й по частинах. Мною було сформовано транспорт, котрий під охороною бойовиків «Тартару» мав приставити зброю на опорний пункт. В складі транспорту було два бетеери, п'ять бойових машин піхоти і вісім камазів з легкою стрілецькою зброєю: автоматами Калашникова, автоматами «узі», «галілі», гвинтівками «маузер»…

— Та знаю я все це!.. — не втерпів шеф. — Облиш ти цей офіціоз, ради Бога!

Я затягнувся й випустив у стелю струмінь легкого синюватого диму.

— Транспорт вирушив уночі, — провадив я, — з таким розрахунком, щоб до 4 години ранку прибути в умовлене місце. Там нас мали зустріти провідники, котрі допровадили б колону в розташування нової бази. Опорний пункт, в який ми доставляли зброю раніш, було ліквідовано, — чи то з міркувань безпеки, а може, навіть авіацією противника… Так чи йнак, а в умовлене місце ми прибули з випередженням в двадцять п'ять хвилин. Провідників не було. Згідно оперативного плану ми мали чекати до четвертої нуль десять, а відтак переходити на запасний варіант. Обстановка в районі зустрічі мені не сподобалася. Я наказав бойовій групі зайняти оборону, а сам виїхав з дозором, передавши командування конвоєм Дядькові Пацюку. На броні БТР84 зі мною були двоє командос, — псевдо Джумбо й Чорний. Ми не встигли проїхати й п'ять кілометрів, як я нагледів засідку з чотирьох диверсантів, — за двадцять метрів од шляху, ліворуч по ходу бетеера. Перш ніж ця група відкрила вогонь, я знищив її гранатами. Друга група спецназа залягла в переліску о праву руч від дороги. Вона підбила машину двома пострілами з гранатомета. Люки були закриті, й екіпаж загинув. Мене змела з броні вибухова хвиля, Джумбо й Чорний були поранені й загинули, намагаючись зайняти позиції коло дороги. Одночасно розпочався бій в квадраті, де зупинився транспорт. Конвой був готовий до сутички, й через десять хвилин десант розітнули на кілька груп й оточили. Що ж до мене, то я вступив у бій із другою групою диверсантів, і через якийсь час, — точно сказати не можу, але пройшло не більше 15 хвилин, — ліквідував її. На випадок екстремальних ситуацій план передбачав запасний варіант, — зв'язатися по рації з базою, шифруючи сигнал у скриптрежимі. Я викликав базу, й через тридцять хвилин прибула група чеченських бойовиків, котрі допомогли ліквідувати рештки диверсійної групи. Ну, й це в основному вся інформація.

— Підтримка з повітря? — поспитавсь Мурат.

Я похитав головою.

— Не було. Десант мав кілька рацій, але на момент бою працювали тільки дві. Обидва радисти були забиті, рації пошкоджено.

— Полонені?

— Ми взяли в полон восьмеро десантників, — зітхнувши сказав я. — Серед них троє офіцерів. На базі їх допитали, вживаючи… гм… жорстких методів. Я був особисто присутній на допитах. Картина така: за тиждень до відправлення транспорту в місцевість, де знаходиться три опорні бази чеченських повстанців, було закинуто шість диверсійних груп. Диверсанти були виключно зі спецназу повітрянодесантних військ. Кожна група складалася з десяти бійців. Завдання: виявляти опорні бази, підривати склади з боєприпасами, знищувати командний склад і подібне. Дії диверсантів коригувалися по рації резидентом Федеральної служби контррозвідки, котрий перебував у квадраті, де вони працювали. Наприкінці тижня командирам диверсійних груп було наказано ліквідувати транспорт. О третій годині тридцять хвилин перша група знищила провідників, котрі перебували напівдорозі до місця зустрічі. Друга перерізала