Читати книгу - "Рейд у вічність, Роман Миколайович Коваль"

Базар. - К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. - Ч. 21. - С. 21. ">[2]

Другий Зимовий похід розпочався успішно і для відділу генерала Нельговського, і для Подільської групи Михайла Палія, і для Волинської групи Юрка Тютюнника. Перші перемоги над червоними відділами і повстання селян в Олевську, творення нових партизанських відділів у Кам'янець-Подільському повіті, активізація загонів Струка та Орлика, розгубленність, а то й паніка серед червоних, наснажували, стверджували віру у непереможність командарма Юрка Тютюнника - героя і вождя успішного Першого Зимового походу Армії УНР.

Та настало 17 листопада - день трагічного бою під селом Малі Минькі Овчуцького повіту, в якому Волинська група генерала-хорунжого Юрка Тютюнника зазнала нищівної поразки. За даними більшовиків у цьому бою загинуло понад чотириста козаків, до полону потрапило 537 чоловік, в тому числі і поранені. 83 особи були направлені для допиту у Київ, частина померла від ран, а триста п'ятдесят дев'ять осіб присудили до розстрілу.

А Міністерство закордонних справ (канцелярія відділу преси) 20 листопада у листі ч. 1156 поширювало фантастичні інформації:

"Повстання почалося в ніч на 25 жовтня в різних пунктах прикордонних місцевостей… До цієї пори постання йде правильно і нормально… Шляхи до Києва в руках повстанців... Є відомості ще не перевірені, що повстання почалося і на Лівобережжі, загрожуючи таким чином Києву з другого боку… Населення, особливо селяни дають людей охотників, коней, споживчі продукти, одяг і таке инше. Досить сказати, що на протязі кількох годин невеликий відділ генерала Тютюнника збільшився до 30 000 тисяч чоловік. На півдні України німецькі колоністи прислали делегацію до Гол. Пов. Командування, заявивши що вони можуть дати до 40 тисяч озброєних і одягнених вояків з командним складом… Загальний вигляд сил повстання значно перебільшує постання, що було проти Гетьмана в 1918 році. Щодо большевицької влади і Червоної Армії, то серед них сильне занепокоєння і дезорганізація. По відомостям багато частин переходило на бік повстанців. Дезерція в Червоній Армії велика… Вся Україна об'явлена на воєнному стані. А Київ в стані облоги… По відомостям, ще не перевіреним, за наказом Троцького червоні війська повинні одійти за Дніпро. Очевидно, не багатьом червоним частинам вдасться перебратися на Лівобережжя… Червоної Армії - боятися не треба… Міністр Закордонних Справ А. Ніковський…" [3]

Все це було написане, повторюю, 20 листопада, коли катастрофа під Малими Миньками вже сталася. Більше того, 19 листопада до Польщі повернулись вже недобитки Волинської групи на чолі з Юрком Тютюнником, який попри клятьбу, що ніколи не кине козаків, кинув їх на полі смертельної січі під Малими Миньками…

На цьому полі перетнулася стежка Кузьми Кузя, який мав сміливість напередодні рейду попередити про смертельну небезпеку, і підполковника Х., який кричав тоді на старшинському зібранні: "Ви - трус, ви - большевик". Поранений підполковник Х. безпомічно стогнав і благав про допомогу: "Братчику, не лишайте мене". І старшина Кузь врятував підполковника Х. - тепер вже не хвацького вояка, а безпомічного інваліда [5].

Загалом козаки і старшини на полі свого останнього бою вели мужньо. Цитую свідчення учасника бою хорунжого 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Спартака:

"17 листопада 1921 року, коли отряд відпочивав в деревні Малі Миньки, большевицька кіннота наскочила на деревню і мала окружити і захопити отряд. Частина обозу вийшла із села, а частина була перерізана большевицькою кіннотою. Частина большевицької кінноти кинулась вліво, щоб обійти с допо... частину обозу, котра встигла вискочить із села, але, наткнувшись на незамерзлу ще річку, почала вернути назад. В цей час люди отряду сгруповались під командою полковника Гаєвського і, відбиваючи кінноту до того часу, поки були набої і поки при лаві був полковник Гаєвський, котрий, напевно, врешті, був забитий.

Коли лава лишилась без набоїв, козаки все таки відбивались ще бомбами. Багато козаків та старшин (більшість старшини), не бажаючи дістатись неволі, забивали себе, навіть взривали гранатами. Пам'ятаю добре хорунжого Сікорського з гарматної бригади 3 дивізії, котрий покінчив з собою, взірвавши гранату; начальник постачання Хоха теж взірвав гранату і цим покінчив із собою" [6].

Інший учасник бою, гарматний сотник 6 бригади 6-ї дивізії старшина Р., дає таку ж оцінку події: "Умирали козаки, - свідчив він, - як належе, посилаючи прокляття комуністам і зайдам чужинцям, де-які співали: "Ще невмерла Україна". Пощади просило мало, були випадки, коли козаки під час бою сами себе забивали останньою кулею, розстрілявши по ворогові всі набої" [7].

"Большевицька кіннота, - продовжував хорунжий Спартак, - наскочила уже вплотную і стала рубати передніх. Большевицькі кулемети на тачанках під'їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчила по нас з кулеметів. Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під'їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками.

Це продовжувалось до годин 2-х ночі. На другий день годині о дня нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий.

Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії - вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебя зрозуміють". Гаркавий, коли до нього звертались по українськи,