Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

так близько, що коли не придивлятися, то важко й помітити їх. Вони ховалися за чубом і десь трохи позаду, ніби виглядали з-за голови. Голова у Мамуні теж була маленька, схожа на торпеду далекого польоту. І взагалі весь Октавіан скидався чомусь на реактивний літак, який проходив стратосферу з швидкістю світла. І загострена голівка, і приліплені до неї маленькі вушка з широкою основою, гострий, як, до речі, і в Понюхна, носик, гострі, як у трикутника, плечі. Він навіть носив шапку-пиріг. Все це свідчило про те, що Мамуня, маленький Мамуня, складений із загострених на вершечку частин двадцять п'ять років тому, прорвався у цей світ, як і у «Фіндіпош», по знайомству.

Ковбику здалося, а може, просто йому про це хтось говорив, що Мамуня народився передчасно. Саме тоді, коли його ніяк не можна було випускати на світ із чисто сімейних обставин. Батьки його були першокурсниками медичного інституту. А бабуся Мамуні наполягала, аби за будь-яку ціну позбулися майбутнього нащадка. І тільки мудрий сивовусий дідусь Мамуні — Октавіан Мамуня — сказав: «Ні в якому разі!» І маленький, принишклий Мамуня-онук тихо, без жодного зойку чи крику прийшов на цей світ. Милий, добрий і такий в усьому маленький, що навіть Карло Іванович Бубон у відомості на зарплатню прізвище Мамуні постійно писав з маленької літери. Зате ім'я Октавіан, дане Мамуні на честь його розумного діда, писав якось по-особливому і завжди з великої літери. Мамуня лагідний і довірливий, як відвідувач ресторану, що вперше у своєму житті прийшов у цей заклад, свято вірячи, що він звідси вийде таким же необдуреним, як і зайшов.

Стратон Стратонович ще раз глянув на Мамуню, що сховався, як равлик, за комірцем свого піджачка, а тоді вже перепитав:

— Що найбільше сподобалося? Ну, як вам сказати, Октавіане… Якщо хочеш у темпі випити, то це краще за все зробити на площі Сен-Огюстен, якщо закусити, то на бульварі Курсель, а якщо і випити й закусити, то, звичайно, в Булонському лісі чи на набережній Сени.

Ковбик відкинувся у своєму кріслі, яке раптом за його спиною перетворилося на м'який паризький фотель, і продовжував кидати французькими фразами, як шматочками льоду у віскі.

— Біля Ейфелевої вежі чи на авеню Сюффран, в Сан-Жермен-де-Пре, на майдані Кліші, Єлісейських Полях, на пагорбі Монмартра, на вулиці Ріволі, Нотр-Дам-де-Лорет, Ля-Врієр чи навіть на мальовничому Пер-Лашез… Ну де б ви не були, Мамуню, — всюди маленькі, затишні і жваві бістро. Тільки переступив поріг— не встиг оговтатися, а хазяїн тут як тут: «Же ву прі, мосьє». Глянеш на нього, типовий тобі наш дядько, а воно француз. «Же ву прі» та й «Же ву прі». Аж упрієш, коли на кожному розі забігайлівка. І через секунду — що вже там твоя душа на ранок просить: арманьяк, коньяк, шампіньйоза, мартіні, «Джоні Уокер», віскі… Гидота, скажу я вам, — скривився Стратон Стратонович, щоб ще й мімікою доповнити свою відразу до іноземних напоїв. — Гірше нашої самодралівки, але п'ють оті віскі одинарні, подвійні, потрійні. Якось я собі замовив оте потрійне, і що б ви думали?.. А чого це ви не п'єте, Мамуню? — несподівано загальмував свою розповідь Стратон Стратонович, зиркнувши на молодого спеціаліста. — Мабуть, тому у вас і вуха по обидва боки голови розвішані.

— А я не п'ю, — перелякався Октавіан.

— Не п'єте? — здивувався Ковбик більше, ніж тоді, коли вперше у Парижі на власні очі побачив собор Паризької богоматері, назва якого йому найбільше припала по душі. «У нас так би не назвали», — пам'ятає, сказав тоді Стратон Стратонович комусь із членів делегації, оглядаючи архітектуру собору… — Значить не п'єте?! Цікаво!

Мамуня з переляку втягнув голову у свій сірий у клітинку костюм. Тепер він складався ніби з двох частин: піджака і жилетки. Самого власника цих предметів уже не було видно.

— Дивитися на вас, Мамуню, одне задоволення! Але я вам так скажу: якщо людина в такому віці, коли їй до цирозу печінки стільки ж років, як пішки до місяця, і не п'є, та ще й марочного французького коньяку, то я думаю, що воно катастрофічно хворе або ж анонімник.

Мамуня, маленький Мамуня з великим ім'ям Октавіан, й справді мав при собі кілька хвороб, але він їх нікому не показував і нікому ними не хвалився, як це часто роблять інші. Він був просто скромний і тихий. Йому не хотілося скидатися й на анонімника. Тому, не довго думаючи, схопив склянку, ніби розпечену жарину, і одним духом спорожнив її.

— Де ви оцих інтелігентів понабирали? — глянув Ковбик на Хлівнюка, який тимчасово мав зігрівати шефове крісло, але сісти у нього не наважувався, бо Стратон Стратонович, від'їжджаючи, заборонив, мотивуючи тим, що так не довго й звикнути. І все ж коли повернувся, то не забув сказати, глянувши на своє керівне крісло: «А хто це, цікаво, приміряв свою сідницю до моєї службової табуретки з бильцями?..»

Десь після третьої чарки Мамуня сп'янів зовсім і тепер уже не після кожного простого речення, а після кожного довгого слова вставляв своє улюблене «о». Кажуть, що це маленьке і кругле «о» було першим його звуком при народженні. Саме його він вимовив уперше, широко розплющивши очі: сказав «о»—і здивувався. Але цього напевне не може стверджувати ніхто, окрім діда Октавіана, який хоч і не був безпосередньо при пологах, але стояв на вулиці під вікном пологового будинку.

— Ну, я вам, братці, скажу, — тим часом продовжував Стратон Стратонович. — Воно або довго не протягне, — він не спускав очей з Мамуні,— або ви з нього зробите хронічного алкоголіка. Покладіть його, Панчішка, на диван… Так, бідолаха, й не дослухало, як я замовляв подвійне віскі…

— Потрійне, — вніс поправку Ховрашкевич.

— А ви що, Ховрашкевич, були разом зі мною на конференції?

— То я з вами разом ніби й не був, але то я вже чув!

— Що ж ви, цікаво, чули? — запитав Ковбик і тут же зрозумів, що більше цього вечора йому й слова не вдасться сказати про Париж, коли вже взяв те слово Ховрашкевич.

— Ну, взагалі-то, я багато дечого чув. Але зараз мова не про мене. Зараз мова про те, що ви самі сказали першого разу,