Читати книгу - "Нардепка"

мужчині – молоко з пиріжками?! М’яса якогось би вже треба, помідору. Ану, піду потребую! Порядок повинна чуствовать, а то можу й добавити!..

Але, визирнувши у верандне віконце, забачив Стьопка тещу – бігла якраз через грядку до двору, а Милоська намагалась її перепинити.

– Он як, – скривився Стьопка, – вже сучка пожалілась!..

Щось підказало йому: не попустить теща зобиди доньчиної…

І Стьопка, чесно кажучи, трохи злякався… Та й не трохи, а таки добряче.

«Ех, тату! Що ж це ви?! – похололо в серці. – Що ж це ви? Отак підвести під манастир свого сина… Що ж то воно тепер буде?.. Ех, тату-тату!..»

3

Кажуть же старі люди: як з першого дня не заладилось, то вже й не поправиш.

Старі – вони мудрі: всього на віку надивляться, всяких кумедій, та й не тільки надивляться, а й на власній шкурі різних оказій спізнають. Тож і ясно, що старих людей варто слухатись. Але ж як не хочеться, ой як не хочеться чинити так, як вони тобі нараять!..

От і Стьопка – не послухався баби Терендихи, що якось забрела ненароком до обійстя Милосьчиних батьків. Врешті, ненароком – то так Сьопка думав, бо коли б знав хоч трохи бабу Терендиху («І шо за фамілія така?» – дивувався, і навіть у голову йому не стукнуло, що то вуличне прізвисько бабине), то мав би відати, що випадково вона ніде й ніколи не з’являється. Вже якщо прийшла, то неспроста. По селу поголос ходив, що знається баба із потойбічними силами, але не злими, а добрими, а відтак хоч і побоювалися її, та все ж шанували й до слів її прислухалися. Поганого баба за весь вік свій ще не нарадила нікому. Але ж Стьопка про те – ні сном, ні духом не знав…

Отож, пришвендяла Терендиха на обійстя, та ще й на таку годину, коли зятьок сам-їден «на хазяйстві» був – Милоська з батьками подалися в ліс за грибами, його ж лишили, аби корову, як з паші прийде, у хліві причинив.

– Сину, – позвала Терендиха, спершись рукою об наріжний кант хати, – а йди-но сюди!

Стьопка підійшов, не привітавшись – забув, що так годиться.

Та бабі, здається, до того й діла ніякого не було. Вона, чесно кажучи, й сама вже частенько забувала здоровкатись – як-не-як, літа вже ген-ген які сиві, а за довгий вік стільки напхалося в мізки, що й не гріх забудькою стати.

– Ти, сину, Дизів зятьок?

– Еге! – буркнув Стьопка. – Зять.

Баба глянула на нього пильно, зітхнула.

– Жаль…

Стьопка вибаньчився не Терендиху: не міг допетрати, що воно має значити, оте «Жаль…», кого воно стосується.

– А шо? – пробубонів насторожено.

– Та нічого, сину, нічого, – спокійно, лагідно навіть, промовила баба.

Помовчала якусь хвилю, а по тому – несподівано:

– Ти б, сину, вивтікав, поки не пізно. Не буде тобі щастя з нею, бо їй не буде з тобою щасливо. Будете точити душі одне одному, як шашіль дерево чи ж червак плід. Не любить вона тебе…

– А ти як знаєш? – насупився Стьопка.

Баба ізнов зітхнула, ще скрушніше й глибше.

– Я, сину, мушу знати, бо вже стара…

– Не мели, бабо, фігні! – скипів Стьопка. – Прийшла тут, понімаїш, і галдиш!

Терендиха захитала докірливо головою.

– Що ж це ти, сину, таке старій людині говориш? Чи ж можна?! Стару людину, навіть як вона верзе казна-що, вислухай та й усе. Що із старого візьмеш? Кажуть же – що з літ, то й з розуму. Але отаке казати хіба ж можна?!

– Ти диви! – ще більше збісився Стьопка. – Триндить тут всяку фігню, та ше й мораль читає! А йди-но вон звідси, бо як візьму товкача та як огрію!..

– Оце то так! – схрестила руки на грудях Терендиха. – Славного зятька прийняв Дизьо, нічого не скажеш. А я, дурна, таке пожаліла! Тестя твого й тещу жаліти треба. І Милоську. З таким, як ти, життя їй не буде!

Сказала те все і позадкувала, бо бачила: і справді може огріти…

Вилаявся Стьопка услід бабі добрячим матюком, хотів ще, як на те, запустити чимсь їй навздогін, але полінувався – це ж треба було б нагинатися, а поперек же свій, не казенний.

4

Увечері Стьопка Милосьці допит учинив: любить його чи ні?

– Та кого ж я маю любить, як не тебе? – мало не в плач кидалася Милоська.

– А Терендиха каже, що не любиш!

– Терендиха? – затряслась Милоська. – Та я її… та я її… Вб’ю!

– Ага! – зарепетував Стьопка. – Правда очі коле!

– Та яка правда, яка правда!

Милоська заридала.

Підбігла до Стьопки, обняти спробувала, але він одгородився від неї, виставивши вперед руки.

Ми то знаємо, що жодному Терендишиному слову Стьопка не пойняв віри, але ж звідки було про те знати Милосьці?

І вона, сердега, тріпотілась, як курка в копанці, бо здавалось їй: це все, кінець! Це ж такий сором буде на всеньку округу, як чоловік її кине…

Молода ще тоді зовсім Милоська була, дурна. Вбила собі в голову, що любить Стьопку, а що начиталася всякої-різної шкільної класики про романтичне кохання, яке чомусь завжди у тих книжках трагічне, то й себе уявила мала не Ганькою Карєніною…

Під поїзд, зрозуміло, її б і трактором не заволокли, але побути хоча б годину-другу нещасною героїнею з якої-небудь книжки було їй дуже навіть цікаво!

Стьопці теж припало до вподоби це дійство, але зовсім з іншої притики: раптом відчув таку власну значимість, що впору було б застрибнути на хату, всістися на комин і нізащо не злазити, хоч би як не просили-вмовляли.

Тож, аби надовше розтягнути те неймовірне задоволення, все повторював і повторював:

– То ти любиш мене чи нє?

А Милоська, ридаючи, заламувала картинно руки, один раз навколішки навіть впала, і клялася й божилася всім та усіма підряд – татом, мамою, хатою, коровою, обійстям, своєю честю врешті-решт, – що любить вона його, любить!..

5

Та й Милоська теж не послухалась Терендихи. Воно-то, звичайно, не дуже і ясно, нащо ці молодята бабі здалися, чого вона в них уп’ялася, як кліщ у худобину, але, хоч би там що, не могла стара заспокоїтись: підгадала мить, щоб перестріти Милоську саму на дорозі. Милоська, як забачила Терендиху, аж захекалася умить – гнів її розібрав, такий гнів, що й злякалася, чи не здійснить прямо тут, посеред вулиці, ще й білого дня, погрозу свою, вигукнуту перед Стьопкою.

– Не підходь, бабо! – залементувала з того страху Милоська. – Христобогом молю, не підходь!

Терендиха