Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

що на базі таких особистих згадок майбутній історик зможе краще відтворити обставини, події та дух того часу.

Проживши майже цілий рік на Східній Україні (в Києві та Київській області), десь у половині серпня 1942 року, я повернувся додому, до села Ямниця Станиславівського повіту. Тому що Ямниця, і тому що наше родинне господарство потерпіло велике знищення від повені 1941 року. Матеріяльний стан був дуже важкий. Переді мною була дилема: залишитися вдома й старатися якось відбудувати господарство (в нас було біля 14 гектарів землі, а крім мене, матері, 70-літніх діда й баби та 13-ти літнього брата не було жодної робочої сили), чи йти подовжувати студії. У Львові німці дозволили відкрити медичний, політехнічний, ветеринарний і аґрономічний інститути. На відкриття університету, де я в роках 1940-41 рр. закінчив перший рік україністики, дозволу не було. Отже, я мусів вибирати нову професію. Одного разу в розмові з дідом я висловив бажання поступити на медицину. "То пустий фах" — сказав мій дід — "ліпше бис пішов на волосного писаря, то був бис достойником і би тебе люди цінували". Але я діда не послухав, поїхав до Львова і вписався на медицину.

В медичному інституті всесильною секретаркою була пані Павлишин. Я приїхав до Львова вже після закінчення формальних вписів. Пані Павлишин виразно давала мені відчути, що робить для мене виняток. Все ж таки вона дивилася на мене з певною дозою підозріння. Справа була в тому, що перебуваючи довший час на Східній Україні, мені вдалося вкінці "залеґалізуватися". Я влаштувався перекладачем і бюровим робітником у паровозному депо залізничної станції Миронівка. В тій самій конторі працював зі мною один старий німець, який ставився до мене дуже прихильно. Коли я рішив залишити працю й повернутися додому, він написав мені рекомендаційного листа, в якому була стандартна на той час для німців фраза, що я, мовляв, "все намагався працювати й обороняти інтереси великонімецького райху". Прочитавши того листа, пані Павлишин не знала, що я за птах. Випадково зайшов тоді до бюра Влодко Гук, мій старший товариш зі станиславівської ґімназії. Він, здається, сказав про мене добре слово, так що я був прийнятий на медицину, одержав відповідні документи й спрямування до гуртожитку при вул. Собінського.

І так почалися мої медичні студії. Тому що перший семестр відбувся весною 1942 року, мене прийняли відразу на другий семестр з умовою, що я відбуду перший весною 1943 року. Це так як за ленінським принципом: "крок вперед, два назад". Це створювало для мене деякі труднощі в навчанні. За програмою, наприклад з анатомії, мені треба було вивчати м'язи й нерви, не знаючи скелету. Отже треба було мені надобов'язково, хоч побіжно, вивчити скелет, щоб знати, де причепити м'язи. Всі виклади йшли німецькою мовою, яку різні професори знали по різному. Дехто, як наприклад професор Попов, мали з нею неабиякі труднощі. Поза формальним викладом, ми говорили з професорами, чи їхніми асистентами, українською чи польською мовами.

Навантаження предметів було досить інтенсивне, особливо тому, що починаючи зразу з другого семестру, я мусів вивчати фізику і хемію, не знаючи їх основ. Але закінчивши добру станиславівську ґімназію відмінником, а крім того один рік україністики, я мав досить інтелектуальних здібностей та академічної підготовки, щоб скоро й успішно втягнутися в науку. Однак присвятитися в той буремний час виключно науці було просто неможливо. Друга Світова Війна була в повному розпалі. На зміну польській прийшла совєтська, а потім німецька окупації. Ті зміни породжували короткі спалахи надій, які скоро кінчалися розчаруванням. Український нарід, а особливо молодь відчувала історичну вагомість тих днів і в міру своїх можливостей готувалась до оборони національних інтересів, використовуючи кожну нагоду для боротьби за справу визволення й віднову української незалежної держави.

Тому багато студентської молоді теж включалося в політичні дії в рядах двох націоналістичних організацій: "бандерівців" і "мельниківців". Я був одним із тих, що ще перед вибухом війни був пов'язаний з революційною ОУН. У Львові ці мої зв'язки скоро відновилися й організаційна робота почала щораз то більше абсорбувати мій час. Саме тоді між обома таборами проходила не надто здорова боротьба за опанування т. зв. леґального студентського сектора. Кожна висока школа мала свою студентську громаду з різними референтурами, які треба було обсадити своїми людьми. Тому що в той час загально панувала провідницька система і референтів не вибиралося, але назначувалося згори, то головним завданням було опанувати в громаді ключові позиції, а потім попазначувати своїх референтів.

У студентському секторі перевагу мав бандерівський табір. Представники поодиноких високошкільних громад творили центральний орган ОПУС (Об'єднання Праці Українських Студентів). Його очолював, призначений Українським Центральним Комітетом, д-р Богдан Лончина. Він сам, здається, був аполітичний (хоч ми підозрювали його в мельниківських симпатіях). Д-р Лончина був дуже тактовним і солідним працівником і намагався в міру можливостей допомагати студентам у їх навчальній і суспільній праці. Його співпрацівниками були представники поодиноких студентських громад: З. Корчинський, Р. Галібей, З. Салій, Косарчин та інші. Деяких він підозрював (Галібея і Косарчина), що вони були пов'язані з революційною ОУН, але коли на останньому засіданні ОПУС-у виявилося, що всі інші теж були членами і прихильниками того самого табору, він був тим явно заскочений. Праця "леґального сектора" мала здебільшого "просвітянський" характер: влаштовування концертів, вечорів, організація самоосвітніх гуртків, мистецьких ансамблів, хорів тощо. Здається тому, що я закінчив один рік україністики, мені було доручено провід секції українознавства при медичній громаді.

З наукою я справлявся без помітних труднощів хоч чим далі, то я міг присвячувати їй щораз то менше часу. Моє матеріяльне положення, особливо в 1942-43 роках було дуже важке. Не тільки що я не міг числити на будь-яку допомогу харчами, яких через вилив Дністра було обмаль, я мусів часто їздити додому, щоб допомагати в господарській роботі. Часто бувало, що я 3-4 дні на тиждень був у Ямниці, а решту у Львові на студіях. Німці накладали великі контингенти, які треба було своєчасно скласти, інакше грозили твердими карами, а то й конфіскацією маєтку. Мені приходилося помагати жати збіжжя, молотити, відвозити контингенти, весною орати й сіяти.

В гуртожитку я жив в одній кімнаті з Петром Харуком, Михайлом Шевчуком і Славком Павлівським. Останній був із сусіднього села, Угринова Горішнього, де його батько був директором школи,