Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

солодкого пирога зараз спечу. Миттю, – чомусь зраділа я.

Вони жили в нас тиждень. Не лічила, але, мабуть, ящиків зо три горілки випили. Щовечора зустрічала вдома п’ятьох незнайомих людей. П’ятим був мій син… Я не хотіла слухати їхні розмови, мене це лякало. Проте в одній же хаті… Ненавмисне підслухала… Вони казали, що, коли сиділи в засідці по два тижні, їм давали стимулятори, щоб були сміливішими. Але це все втаємничено. Якою зброєю краще вбивати… З якої відстані… Потім я це згадала, коли все сталося… Я потім стала думати, гарячково згадувати. А до того був тільки страх: «Ой, – казала я собі, – вони всі якісь божевільні. Усі божевільні».

Уночі… За день до того… Коли він… Мені наснився сон, що я чекаю на сина, його немає й немає. І ось його до мне приводять… Приводять ті чотири «афганці». І кидають на брудну цементну долівку… Ви розумієте, у хаті цементна підлога… У нас на кухні… Підлога – як у тюрмі.

На той час він уже вступив на підготовчий факультет до радіотехнічного інституту. Гарний твір написав. Щасливий був, що в нього все добре. Я навіть спершу подумала, що він заспокоюється. Піде вчитися. Одружиться. Але настане вечір… Я боялася вечора… Він сидить і тупо в стіну дивиться. Засне в кріслі… Мені хочеться кинутись, затулити його собою і нікуди не відпускати. А тепер мені сниться син: він малесенький і просить їсточки… Він увесь час голодний. Ручки простягає… Завжди уві сні бачу його малесеньким і приниженим. А в житті?! Раз на два місяці – побачення. Чотири години розмови через скло…

На рік два побачення, коли я можу його хоча б погодувати. І ці собаки гавкають… Мені сниться цей гавкіт собачий. Він жене мене звідусіль.

До мене почав залицятися один чоловік… Квіти приніс… Коли він приніс мені квіти: «Відійдіть від мене, – закричала, – я мати вбивці». Спочатку я боялася когось із знайомих зустріти, у ванній зачинюся й чекаю, що стіни на мене впадуть. Мені здавалося, що на вулиці всі мене впізнають, показують одне одному, шепочуть: «Пам’ятаєте той жахливий випадок… Це її син убив. Четвертував людину. Афганський почерк…» Я виходила на вулицю тільки вночі, усіх нічних птахів вивчила. Упізнавала за голосами.

Слідство тривало… Тривало кілька місяців… Він мовчав. Я поїхала до Москви у військовий шпиталь Бурденка. Знайшла там хлопців, котрі служили в спецназі, як і він. Відкрилася їм…

– Хлопці, за що мій син міг убити людину?

– Певно, було за що.

Я мала сама переконатися, що він міг це зробити… Убити… Довго їх розпитувала і зрозуміла: міг! Питала про смерть… Ні, не про смерть, а про вбивство. Але ця розмова не викликала в них особливих почуттів, тих почуттів, які будь-яке вбивство зазвичай збуджує в нормальної людини, яка не бачила крові. Вони говорили про війну як про роботу, на якій потрібно вбивати. Потім я зустрічала хлопців, котрі теж були в Афганістані, і коли стався землетрус у Вірменії, поїхали туди з рятувальними загонами. Мене цікавило, я вже на цьому зациклилась: чи було їм страшно? Що вони відчували, коли бачили смерть? Ні, вони нічого не боялися, у них навіть почуття жалю притуплене. Розірвані… розплющені… черепи, кістки… Поховані під землею цілі школи… Класи… Як діти сиділи на уроці, так і пішли під землю. А вони згадували та розповідали про інше: які багаті склади вина відкопували, який коньяк, яке вино пили. Жартували: от би ще десь трусонуло. Але щоб у теплому місці, де виноград росте і роблять хороше вино… Вони що – здорові? У них нормальна психіка?

«Я його мертвим ненавиджу». Це він мені нещодавно написав. Через п’ять років… Що там відбулося? Мовчить. Знаю лише, що той хлопець, звали його Юрко, вихвалявся, що заробив в Афганістані багато чеків. А згодом з’ясувалося, що він в Ефіопії служив, прапорщик. Про Афганістан брехав…

На суді тільки адвокат сказала, що ми судимо хворого. На лаві підсудних – не злочинець, а хворий. Його треба лікувати. Але тоді, це сім років тому, тоді правди про Афганістан іще не було. Їх усіх називали героями. Воїнами-інтернаціоналістами. А мій син був убивцею… Тому що він учинив тут те, що вони чинили там. За що їм там медалі й ордени давали… Чому ж його самого судили? Не судили тих, хто його туди послав? Навчив убивати! Я його цього не вчила… (Зривається на крик.)

Він людину вбив моєю кухонною сокиркою… А вранці приніс і поклав її до шафки. Як звичайну ложку чи виделку…

Я заздрю матері, у якої син повернувся без обох ніг… Хай він її ненавидить, коли нап’ється. Увесь світ ненавидить… Хай кидається на неї, як звір. Вона купує йому повій, щоб він не збожеволів… Сама якось йому коханкою стала, тому що він дерся на балкон, хотів викинутися з десятого поверху. Я на все ладна… Я всім матерям заздрю, навіть тим, у кого сини в могилах лежать. Я сиділа б коло горбочка і була б щасливою. Носила би квіти.

Ви чуєте, як гавкають собаки? Вони за мною женуться. Я їх чую…

Мати

Червень 1986 року

Я не хочу більше писати про війну… Знову жити серед «філософії зникнення» замість «філософії життя». Збирати нескінченний досвід небуття. Коли закінчила «У війни не жіноче обличчя», довго не могла бачити, як від звичайнісінького забою з носа дитини йде кров, втікала на відпочинку від рибалок, які весело викидали на прибережний пісок вихоплену з далеких глибин рибу, мене нудило від її завмерлих вибалушених очей. У кожного є свій запас сил, щоб захиститися від болю – фізичний і психологічний, мій був вичерпаний до краю. Мене зводило з глузду виття збитої машиною кішки, відводила очі від розчавленого дощового черв’яка. Засохлої на дорозі жаби… Думала не раз, що тварини, птахи, риби теж мають право на свою історію страждань. Її колись напишуть.

І раптом! Якщо це можна назвати «раптом». Іде сьомий рік війни… Але ми нічого про неї не знаємо, окрім героїчних телерепортажів. Час від часу нас змушують стрепенутися привезені здалеку цинкові домовини, які не вміщуються в пенальні розміри «хрущовок». Відгримлять жалобні салюти – і знову тиша. Наша міфологічна ментальність непорушна – ми справедливі і великі. І завжди наша правда. Горять-догоряють останні відблиски ідеї світової революції… Ніхто не помічає, що пожежа вже вдома. Зайнявся власний будинок. Почалася горбачовська перебудова. Рвемося назустріч новому життю. Що на нас чекає попереду? На що будемо здатні після стількох років штучного летаргічного сну? А наші хлопчики десь далеко невідомо за що гинуть…

Про що говорять навколо мене? Про що пишуть? Про інтернаціональний обов’язок і геополітику, про наші державні інтереси і південні кордони. І цьому вірять. Вірять! Матері, які нещодавно в розпачі билися над сліпими металевими ящиками, у яких їм повернули синів, виступають у школах і військових музеях, закликаючи інших хлопчиків «виконати свій обов’язок перед Батьківщиною». Цензура уважно стежить, щоб у військових нарисах не згадували про загибель наших солдатів, нас запевняють, що «обмежений контингент»