Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

гли­ною ро­біт­ник,- а то на яку пам’ятку то­го щиг­ля сю­да ви­ві­си­ли?

- А, щось-то вже вни з ним га­да­ють ро­би­ти,- від­по­вів Бе­недьо.

Всі ро­біт­ни­ки пе­ре­шіп­ту­ва­ли­ся між со­бою і по­зи­ра­ли на щиг­ля, що ска­кав в дро­тя­ній кліт­ці, за­ві­ше­ній на дру­ці над са­мою ямою, але ніх­то не знав, на­що він. На­віть май­стер не знав, хоть на­да­вав со­бі пре­муд­рий вид і на за­пи­тан­ня ро­біт­ни­ків від­по­ві­дав:

- Аяк­же, все би-сь хтів зна­ти! Пос­та­рієшся, як усе піз­наєш!

А щи­голь між тим, отя­мив­ши­ся з пер­шо­го пе­ре­ля­ку при пер­шім нап­ли­ві ці­лої тов­пи на­ро­ду, ска­кав со­бі по щеб­ли­ках кліт­ки, те­ре­бив ко­ноп­ля­не сім’я дзьоби­ком, а ча­сом, став­ши на верх­ній щеблик, трі­по­тав чер­во­но-жов­то-бас­ма­нис­ти­ми крильця­ми і ще­бе­тав то­не­сенько: ті­кі­лі-тлінь! цюр­рінь, цюр­рінь! куль, куль, куль!..

З-між на­тов­пу го­мо­ня­чих лю­дей виз­на­чи­ла­ся на­раз го­ло­ва Ле­она Гам­мерш­ля­га, виз­на­чив­ся йо­го го­лос. Він вис­ко­чив на під­ва­ли­ну і обер­нув­ся до всього то­ва­рист­ва:

- Мої па­но­ве, су­сі­ди і доб­ро­дії!

- Тихо! ти­хо! пст! - за­го­мо­ні­ло кру­гом і утих­ло.

Ле­он го­во­рив да­лі:

- Дуже, ду­же вам дя­кую, що ви бу­ли та­кі доб­рі поч­ти­ти ме­не своїм при­хо­дом на ни­ніш­ній, та кий важ­ний для ме­не об­хід…

- О, про­си­мо, про­си­мо! - за­го­мо­ні­ло кілька го­ло­сів, гру­бих і тон­ких.

- Ах, ось і на­ші да­ми їдуть! Па­но­ве, пе­ре­дов­сім хо­дім да­ми при­ві­та­ти! - І Гам­мерш­ляг щез знов у тов­пі, а кілька мо­лод­ших па­нів піш­ло на ули­цю, де са­ме над­ко­ти­ло кілька бри­чок з да­ма­ми. Па­но­ве по­мог­ли їм по­ви­ла­зи­ти з бри­чок і по­під­руч по­ве­ли на плац, де зроб­ле­но для них міс­це тут же близ ве­ли­чез­ної ка­мін­ної бри­ли.

Дами ті - бу­ли то по більшій час­ті ста­рі і по­га­ні жи­дів­ки, кот­рі не­дос­та­чу мо­ло­дос­ті і кра­со­ти ста­ра­лись пок­ри­ти пи­ш­ним і вис­тав­ним ба­гатст­вом. Шов­ки, ат­ла­си, блис­ку­че ка­мін­ня і зо­ло­то так і ся­ло на них. Во­ни щох­ви­лі ос­то­рож­но об­зи­ра­ли свої сук­ні, щоб не спля­ми­ти до­ти­ком о цег­лу, ка­мін­ня або не мен­ше бруд­них ро­біт­ни­ків. Од­на тільки Фан­ні, донька Гам­мерш­ля­га, виз­на­чу­ва­лась з-по­між дам імен­но тим, чо­го їм нес­та­ва­ло,- мо­ло­діс­тю і кра­со­тою, і виг­ля­да­ла між ни­ми, мов розц­ві­та­юча пі­во­нія між відц­вів­ши­ми бу­дя­ка­ми. Круг неї тож і гро­ма­ди­лись мо­лод­ші з то­ва­рист­ва, і швид­ко там зій­шла­ся куп­ка, в кот­рій піш­ла ожив­ле­на, го­лос­на бе­сі­да, між тим ко­ли про­чі да­ми, по пер­ших зви­чай­них вик­ри­ках по­ди­ву, по пер­ших більше-мен­ше писк­ли­вих та вив­че­них жи­чен­нях влас­тив­це­ві вся­ко­го щас­тя, ста­ли­ся до­сить тяж­кі на сло­ва і по­ча­ли розг­ля­да­ти­ся дов­ко­ла, не­мов до­жи­да­ючи якоїсь ко­ме­дії. Тим ожи­да­ни­ям швид­ко за­ра­зи­ли­ся й дру­гі. Ве­селий го­мін умовк. Ба­чи­лось, що ра­зом з да­ма­ми на­ле­тів на то­ва­рист­во дух ну­ди і якоїсь си­лу­ва­ної здер­жа­нос­ті, кот­ра ні­ко­му на ні на що не зда­ла­ся.

І Гам­мерш­ляг якось не­мов збив­ся з пан­те­ли­ку. Він мов за­був, що пе­ред хви­лею по­чав був го­во­ри­ти бе­сі­ду, і сну­ва­в­ся то сю­ди, то ту­ди, за­чи­нав то з од­ним, то з дру­гим роз­мо­ву о ре­чах пос­то­рон­ніх, але все то якось не клеїло­ся. На­раз по­ба­чив­ся суп­ро­ти Гер­ма­на, що сто­яв мовч­ки, опер­тий о стос де­ре­ва, і ози­рав ці­лий плац, не­мов за­би­рав­ся йо­го тор­гу­ва­ти.

- А що ж ва­шої па­ні не­ма, до­ро­гий су­сі­до? - вка­зав Ле­он, ус­мі­ха­ючись.

- Даруйте,- від­по­вів Гер­ман,- во­на, пев­но, щось нез­до­ро­ва.

- Ах, ду­же мі­ні жаль! А я на­ді­яв­ся…

- Але що,- від­ка­зав за­доб­рю­ючи Гер­ман,- хі­ба ж то во­на та­ка ве­ли­ка осо­ба! Обій­де­ся про ню!

- Ні, ко­ха­ний су­сі­до! Про­шу так не ка­за­ти, що не­ве­ли­ка осо­ба… Як же так?.. От моя Фан­ні, бід­на ди­ти­на,- як во­на бу­ла б щас­ли­вою, як­би ма­ла та­ку ма­тір!..

Неправда тих слів аж би­ла з ли­ця і очей Ле­оно­ві, але ус­та, пос­луш­ні на­ка­зо­ві во­лі, го­во­ри­ли, а ро­зум си­ляв їх до­ку­пи, як то­го ви­ма­гав ін­те­рес.

Але ось від ла­ну, де на схо­ді вид­но бу­ло ви­со­чез­ну по­бі­ле­ну бож­ни­цю, по­чув­ся ве­ли­кий крик і га­мір. Всі гос­ті і ро­біт­ни­ки звер­ну­ли очі в той бік. По хви­лі по­ка­за­ла­ся на ули­ці мов чор­на го­го­тя­ча хма­ра,- се був ка­гал жи­дівський з ра­би­ном все­ре­ди­ні, кот­рий мав звер­ши­ти об­ряд пос­вя­чен­ня під­ва­лин но­во­го до­му.

Швидко ці­лий плац був за­ли­тий жи­да­ми, кот­рі, своїм зви­чаєм, го­во­ри­ли всу­міш, го­лос­но і бор­зо, сну­ва­ли, мов му­раш­ки в роз­ва­ле­ній ку­пи­ні, ог­ля­да­ли все і не­мов так­су­ва­ли все очи­ма, а від­так зіт­ха­ли та по­хи­ту­ва­ли го­ло­ва­ми, не­мов­би ра­зом і ди­ву­ва­ли­ся ба­гатст­ву Ле­она, і жа­лу­ва­ли, що ба­гатст­во то­то в йо­го, а не в їх ру­ках. Нем­но­гі пан­ки-хрис­ти­яни, що тож бу­ли в тій ку­пі, на­раз по­мовк­ли і по­від­су­ва­ли­ся на­бік, чу­ючи­ся не в своїй та­ріл­ці. Око­лич­ний ді­дич хму­рив­ся і за­ку­су­вав гу­би зо злос­ті, ви­дя­чись в тім жи­дівськім на­тов­пі, кот­рий ані кри­хіт­ки не зва­жав на нього. Він, пев­но, в ду­ші кляв сер­деч­но сво­го «щи­ро­го при­яте­ля Ле­она», але пре­цінь не втік, а дос­то­яв до кін­ця об­ря­ду, по кот­рім ма­ла нас­ту­пи­ти пе­ре­кус­ка.

Загальний га­мір на пла­цу не тільки не вга­вав, але ще й по­більшив­ся. Щи­голь, пе­ре­пуд­же­ний наг­лим нап­ли­вом то­го чор­но­го, крик­ли­во­го лю­ду, по­чав пер­ха­ти по кліт­ці та би­ти­ся о дро­ти­ки. Ра­би­на, ста­ро­го си­во­го жи­да з дов­гою бо­ро­дою, ве­ли два школьни­ки по­під ру­ки і при­ве­ли аж ід са­мій під­ва­ли­ні. Стиск зро­бив­ся дов­ко­ла та­кий, не­мов­би кож­дий жид хо­тів бу­ти ту ж ко­ло са­мо­го ра­би­на, нез­ва­жа­ючи, що там не­ма міс­ця на тілько лю­ду. Се­ред тис­ку і кри­ку тов­пи не чу­ти бу­ло й то­го, що чи­тав ра­бин над під­ва­ли­ною. А тільки ко­ли школьни­ки час від ча­су в від­по­відь на йо­го мо­лит­ву вик­ри­ку­ва­ли «умай­н», себ­то «амінь», то­ді й уся про­ча тов­па пов­то­ря­ла за ни­ми «умай­н».

Вдарила два­над­ця­та го­ди­на. На дзві­ни­ці ко­ло кос­те­ла, тут же на­суп­ро­тив но­вої бу­до­ви, за­гу­дів ве­ли­чез­ний дзвін, зві­ща­ючи по­лудне. За ним за­те­ленька­ли й усі дру­гі дзво­ни на дро­го­бицьких церк­вах. Ба­чи­лось, що ці­лий воз­дух над Дро­го­би­чем зас­тог­нав яки­мись плач­ли­ви­ми го­ло­са­ми, се­ред кот­рих ще плач­ли­ві­ше і сум­ні­ше роз­да­ва­ло­ся те без­лад­не різ­но­го­ло­се «умай­н». Ро­біт­ни­ки, по­чув­ши дзво­ни, поз­ні­ма­ли шап­ки і по­ча­ли хрес­ти­ти­ся, а один школьник, пі­дій­шов­ши до Ле­она і вкло­нив­ши­ся йо­му, по­чав шеп­та­ти: - Най бог бла­гос­ло­вить вас і за­ча­те ва­ми ді­ло. Ми вже скін­чи­ли.- А від­так, по­хи­ля­ючи­ся ще ближ­че до Ле­она, ска­зав ти­хі­ше: - Ви­ди­те, пан біг доб­рий піс­лав вам знак, що все пі­де вам щас­ли­во, що тільки за­га­да­єте.

- Добрий знак? А то який? - спи­тав Ле­он.

- А не чуєте, що хрис­ти­янські дзво­ни са­мі доб­ро­вільно ро­б­лять вам служ­бу і кли­чуть на вас бла­гос­ло­венст­во хри­с­ти­янсько­го бо­га? То зна­чить, що хрис­ти­яни все бу­дуть вам доб­ро­вільно слу­жи­ти. Бу­дуть по­ма­га­ти вам осяг­ну­ти то,