Читати книгу - "Камінний хрест, Василь Стефаник"

як на ут­ра­че­не щас­тя.

Отак Іван ди­вив­ся на лю­дей, як той камінь на во­ду. Пот­ряс си­вим во­лос­сям, як гри­вою, ко­ва­ною зі ста­ле­вих ни­ток, і до­го­во­рю­вав:

- Та дєкую вам крас­но, та най вам бог дасть, що собі в не­го жєдаєте. Дай вам бо­же здо­ров'є, діду Міхай­ле…

Подав Ми­хай­лові порцію і цілу­ва­ли­ся в ру­ки.

- Куме Іва­не, дай вам бо­же про­жи­ти ще на цім світі, та най гос­подь ми­ло­серд­ний щас­ли­во зап­ро­ва­дить вас на місце та й до­по­мо­же лас­ков своєв на­но­во газ­дов ста­ти!

- Коби бог поз­во­лив… Газ­ди, а про­ше, а доцєгніть же… Га­дав-сми, що вас за стів по­об­сад­жую, як прий­де­те на ве­сілє си­но­ве, але інак­ше зро­би­ло­си. То вже та­ке нас­та­ло, що за що наші діди та й та­ти не зна­ли, то ми му­си­мо зна­ти. Гос­по­да во­ля! А за­кон­тен­туй­те ж си, газ­ди, та й вібачєйте за реш­ту.

Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці сто­ла від пос­телі.

- Тимофіхо, ку­мо, я хо­чу до вас на­пи­ти­си. Ди­вю­си на вас, та й ми, як якись ка­зав, мо­лоді літа на­га­ду­ютьси. Де, де, де-е? Ото-сте бу­ли хлопєнна дівка, год­на-сте бу­ли! То-сми за ва­ми не од­ну нічку зба­вив, то-сте в данці хо­ди­ли, як сно­вав­ка -так рівно! Ба, де, ку­мо, тоті ро­ки наші! Ану-ко пе­ре­жий­те та й вібачєйте, що-м на старість да­нець на­га­дав. А про­ше…

Глянув на свою ста­ру, що пла­ка­ла між жінка­ми, і вий­мив із па­зу­хи хус­ти­ну.

- Стара, ня, на-ко тобі пла­ти­ну та фай­но обітри­си, аби я тут ніяких плачів не видів! Гос­тий собі пил­нуй, а пла­ка­ти ще дос­та чєсу, ще так си нап­ла­чеш, що очі ти ви­те­чуть.

Відійшов до газдів і кру­тив го­ло­вою.

- Щось би-м ска­зав, та най мов­чу, най шіную об­ра­зи в ха­ті і вас яко греш­них. Але рівно не дай бо­же ніко­му доб­ро­му на жіно­чий ро­зум пе­рей­ти! Аді, ви­ди­те, як пла­че, та на ко­го, на ме­не? На ме­не, газ­ди­не моя? То я те­бе вікоріну­вав на старість із твої ха­ти? Мов­чи, не хли­пай, бо ти сиві кіски за­раз об­ми­чу, та й підеш у ту Га­ме­ри­ку, як жидівка.

- Куме Іва­не, а лишіть же ви собі жінку, та­же во­на вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та її бан­но за ро­дом та й за своїм се­лом.

- Тимофіхо, як не знаєте, то не го­воріть анідзе­лень! То її бан­но, а я ту­да з віско­ком іду?!

Заскреготав зу­ба­ми, як жор­на­ми, пог­ро­зив жінці ку­ла­ком, як довб­нею, і бив­ся в гру­ди.

- Озміть та вгатіть ми со­ки­ру отут у печінки, та, мо­же, той жовч пук­не, бо не вітри­маю! Лю­ди, та­кий туск, та­кий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов ро­бить!

III

- А про­ше, газ­ди, а озміть же без ца­ра­монії та будьте вібачні, бо ми вже по­до­рожні. Та й мені, ста­ро­му, не ди­вуй­те­си, що тро­хи вти­раю на жінку, але то не за­дур­но, ой, не за­дур­но. Це­го би ніко­ли не бу­ло, як­би не во­на з си­на­ми. Си­ни, уважєєте, письменні, так як діста­ли якесь письмо до рук, як діста­ли якусь на­пу, та як підійшли під ста­ру, та й пи­ли­ли, пи­ли­ли, аж пе­ре­ру­ба­ли. Два ро­ки нічо в хаті не го­во­ри­ло­си, лиш Ка­на­да та й Ка­на­да. А як ні дос­ти­ну­ли, як-єм видів, що од­на­ко ні муть отут на старість гриз­ти, як не піду, та й єм про­дав що­до крішки.

Сини не хотє бу­ти най­ми­та­ми післі мої го­ло­ви та й ка­жуть: «Ти наш та­то, та й за­ве­ди нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не бу­де з чим ки­ва­ти­си». Най їм бог по­мо­гає їсти тот хліб, а мені од­на­ко ги­ну­ти. Але, газ­ди, де мені, пе­ре­ло­ма­но­му, до ходів? Я зро­бок - ціле тіло мо­зиль, кості дрих­лаві, що за­ки їх ра­но зве­деш до­ку­пи, то десіть раз йой­кнеш!

- То вже, Іва­не, про­па­ло, а ви собі туск до го­ло­ви не при­пус­кай­те. А мо­же, як нам до­ро­гу по­ка­же­те, та й усі за ва­ми піде­мо. За цим краєм не варт собі туск до сер­ця бра­ти! Ца зем­ля не год­на кілько на­ро­да здержіти та й кількі біді вітри­ма­ти. Му­жик не го­ден, і во­на не год­на, обоє вже не годні. І са­ранчі не­ма, і пше­ниці не­ма. А по­дат­ки на­ки­па­ють: що-с пла­тив ле­ва, то те­пер п'єть, що-с їв со­ло­ни­ну, то те­пер ба­ра­бу­лю. Ой, ззо­ли­ли нас, так нас йми­ли в ру­ки, що з тих рук ніхто нас не го­ден вірва­ти, хіба лиш тіка­ти. Але ко­лись на ці землі бу­де по­ка­яніє, бо нарід поріже­си! Не маєте ви за чим ба­ну­ва­ти!..

- Дєкую вам за це сло­во, але єго не прий­маю. Пев­не, що нарід поріже­си. А тож бог не гніваєси на та­ких, що зем­лю на гин­дель пус­ка­ють? Те­пер ніко­му не тре­ба землі, лиш викслів та банків. Те­пер мо­лоді газ­ди мудрі нас­та­ли, такі фаєрма­ни, що за зем­лев не згоріли. А дивіть-ко си на ту ста­ру скрип­ку, та пус­ка­ти її на гин­дель?! Та­же то дуп­ла­ва вер­ба, ки­ни пальцем, та й ма­ком сєде! Та га­даєте, що во­на зай­де на місце? От, пе­ре­вер­не­си десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас по­же­нуть далі і по­ди­ви­ти­си не да­дуть! Відки та­ким дітем має бог бла­гос­ло­ви­ти?

Стара, а су­ди ж!

Прийшла Іва­ни­ха, ста­ренька і су­хонька.

- Катерино, що ти собі не­бо­го, у свої го­лові га­даєш? Де ті пок­ла­ду в мо­ги­лу? Ци ри­ба ті має з'їсти? Та тут порєдні рибі не­ма що на один зуб узєти. Аді!

І на­тя­гав шкіру на жінчиній руці і по­ка­зу­вав лю­дям.

- Лиш шкіра на кості. Ку­да це­му, газ­ди, йти з печі? Бу­ла-с порєдна газ­ди­ня, тєжко-с пра­цу­ва­ла, не гай­ну­ва­ла-с, але на старість у да­ле­ку до­ро­гу вібра­ла­си.

Аді, ви­диш, де твоя до­ро­га та й твоя Ка­на­да? Отам!

І по­ка­зав їй че­рез вікно мо­ги­лу.

- Не хотіла-с іти на цу Ка­на­ду, то піде­мо світа­ми і розвіемо­си на старість, як лист по полі. Бог знає, як з на­ми бу­де… а я хо­чу з то­бов пе­ред ци­ми на­ши­ми людьми віпро­щи­ти­си. Так, як слюб-сми пе­ред ни­ми бра­ли, та так хо­чу пе­ред ни­ми віпро­щи­ти­си з то­бов на смерть. Мо­же, те­бе так ки­нуть у мо­ре, що я не бу­ду видіти, а мо­же, ме­не ки­нуть, що ти не меш видіти, та прос­ти ми, ста­ра, що-м ти не раз до­го­рив, що-м, мо­же, ті ко­ли скрив­див, прос­ти мені і пер­ший раз, і дру­гий раз, і третій раз.

Цілувалися. Ста­ра впа­ла Іва­нові на ру­ки, а він ка­зав:

- А то ті, не­бо­го, в да­ле­ку мо­ги­лу ве­зу…

Але