Читати книгу - "Байки Харківські, Григорій Сковорода"

глуз­ду…

- Не те ви ра­ху­ва­ли, па­не Віл,- обірва­ла йо­го мо­ву Му­раш­ка. - Надіньте оку­ля­ри та вит­ра­ти про­ти при­бутків киньте на рахівни­цю…

- Справа зай­шла в су­пе­реч­ку, і її пе­ре­не­се­но у ви­щий суд.

Сила: Не ма­ле те, чо­го до­сить на про­жит­тя, врешті, дос­та­ток і ба­гатст­во є те са­ме.

БАЙКА "ДВІ КУРКИ"

Випало якось Дикій Курці за­летіти до До­машньої.

- І як це ти, сест­ри­це, в лісах жи­веш? - спи­та­ла До­маш­ня.

- А точнісінько так, як інші лісові пта­хи,- відповіла Ди­ка. - Го­дує ме­не той са­мий бог, що й ди­ких го­лубів.

- Вони ж мо­жуть доб­ре літа­ти,- про­ка­за­ла гос­по­ди­ня.

- Се так,- зго­ди­ла­ся Ди­ка,- од­нак і я мо­жу літа­ти й цілком за­до­во­ле­на своїми крильми.

- Ось у се, сест­ри­це, я ніяк не мо­жу повіри­ти,- ска­за­ла До­мо­си­да,- бо я лед­ве-лед­ве мо­жу пе­ре­летіти он до то­го са­рая.

- Не пе­ре­чу,- ка­же Ди­ка,- але зваж­те, го­лу­бонько моя, на те, що ви змальства, як тільки на­ро­ди­лись, зво­ли­те на подвір'ї гній греб­ти, а я що­день му­шу на­бу­ва­ти досвіду літа­ти.

Сила: Ба­га­то хто, не ма­ючи си­ли щось зро­би­ти, не ві­ри­ть, що мо­жуть те інші. Безліч є та­ких, хто че­рез роз­ні­же­ність віду­чені манд­ру­ва­ти пішки. Се свідчить, що прак­ти­ка без при­род­же­ності безг­луз­да, а при­род­женість ут­верд­жується прак­ти­кою. Яка ко­ристь зна­ти, як ро­биться діло, ко­ли ти сам йо­го не зро­биш? Взна­ти не важ­ко, важ­че зро­би­ти. На­ука та досвід - се од­не і те ж, во­на не в знанні са­мім жи­ве, а в діянні. Як і ро­бо­та без при­род­же­ності, так і знан­ня без ро­бо­ти - му­ка. Ось у чо­му різни­ця між знан­ням та на­укою.

БАЙКА "ВІТЕР І ФІЛОСОФ"

- А щоб те­бе чор­ти заб­ра­ли, прок­ля­тий!…

- За що ти ме­не лаєш, па­не Філо­со­фе? - спи­тав Вітер.

- За те,- відповів Муд­рець,- що як тільки я відчи­нив вікно, аби ви­ки­ну­ти час­ни­ко­ве луш­пин­ня, ти так війнув своїм прок­ля­тим ви­хо­ром, що все роз­си­па­ло­ся по сто­лу і сві­т­ли­ці. Окрім то­го, ти пе­ре­ки­нув і роз­бив ос­тан­ню чар­ку з ви­ном, не ка­жу­чи вже про те, що, вид­мух­нув­ши з папірця тю­тюн, засмітив усю стра­ву, яку я зби­рав­ся по праці з'їсти…

- Та чи знаєш ти,- ска­зав Вітер,- хто я та­кий?

- Ще б пак не знав та­ко­го! - ви­гук­нув Фізик.- Хай про те­бе се­лю­ки бай­ки скла­да­ють. А я після вив­чен­ня не­бес­них пла­нет навіть не звер­ну на те­бе ува­ги. Ти ли­ше по­рож­ня тінь…

- А ко­ли я,- ка­же Вітер,- тінь, то є при мені й тіло. Се дос­те­мен­но, що я тінь, а не­ви­ди­ма в мені си­ла - є справжнє тіло. Як же мені не віяти, ко­ли ме­не ру­хає наш все­за­га­льний тво­рець і не­ви­ди­ме всевмісти­ме єство.

- Знаю,- ска­зав Філо­соф,- що в тобі є жи­ве єство і во­но не­вин­не, оскільки ти всього-на-всього вітер.

- І я знаю,- мо­вив Вітер,- що в тобі стільки ж ро­зу­му, скі­льки у тих двох се­люків, з яких один на­хи­лив­ся, за­дер­ши оде­жу, і привітав ме­не за те, що я роз­ду­вав пше­ни­цю, ко­ли він віяв її. Дру­гий та­кий же комплімент зро­бив мені, ко­ли я не да­вав йо­му ви­вер­ши­ти стіг сіна. Ти в них го­ден бу­ти го­ло­вою.

Сила: Хто на по­го­ду чи на вро­жай сер­диться, той за­мі­ря­є­ться на все­осяж­ну при­ро­ду.

БАЙКА "ОСЕЛКА І НІЖ"

Ніж роз­мов­ляв з Осел­кою [1]:

- Звичайно, ти нас, сест­ро, не лю­биш, ко­ли не хо­чеш у на­шу стать всту­пи­ти і бу­ти но­жем.

- Якби я гост­ри­ти не го­ди­лась,- ска­за­ла Осел­ка,- то ско­ри­с­та­ла­ся б ва­шою по­ра­дою. Але нині люб­лю вас са­ме тим, що не хо­чу бу­ти з ва­ми. Бо як не кажіть, а, став­ши но­жем, ні­ко­ли стільки са­ма не пе­реріжу, скільки всі ті ножі і мечі, які я за своє жит­тя на­гост­рю. А в наш час на осел­ки ду­же су­туж­но…

БАЙКА "ОРЕЛ І ЧЕРЕПАХА"

На дубі, що по­хи­лив­ся до во­ди, сидів Орел, а поб­ли­зу Че­ре­па­ха про­повіду­ва­ла своїй братії:

- Гори во­но вог­нем оте літан­ня! Покійна на­ша пра­ба­ба, дай бо­же їй царст­во не­бес­не, зги­ну­ла, як вид­но з пе­ре­казів, за те, що по­ча­ла вчи­ти­ся в Ор­ла сеї гиб­лої на­уки. Сам Лю­ци­пер та­ке ви­га­дав!…

- Слухай-но, ду­ре­по! - обірвав її про­повідь Орел.- Не то­му за­ги­ну­ла пре­муд­ра твоя пра­ба­ба, що літа­ла, а то­му що взя­ла­ся не за свою спра­ву. Літа­ти не гірше, ніж пов­за­ти.

Сила: Праг­нен­ня на­со­лод і сла­ви ба­гатьох зби­ває у про­тип­ри­род­ний стан. Се тим шкідливіше для них бу­ває, чим більша та­ка невідповідність. І зовсім не­ба­гатьох ма­ти зро­ди­ла, приміром, до філо­софії і доб­рос­лав­но­го жит­тя.

БАЙКА "СОВА І ДРІЗД"

Тільки по­ба­чи­ли Со­ву пташ­ки, як по­ча­ли її нав­ви­пе­ред­ки скуб­ти.

-І не по­ри­ває вас до­са­да, пані,- спи­тав Дроз­дик,- що на вас, не­вин­ну, на­па­да­ють? Чи не див­но се?

-Анітрохи,- відповіла та.- Во­ни й поміж се­бе завж­ди чи­нять так са­мо. А що­до до­са­ди, то во­на для ме­не тер­пи­ма, бо хоч ме­не со­ро­ки й во­ро­ни з гра­ка­ми ску­буть, про­те Орел з Пу­га­чем не чіпа­ють, та й афінські гро­ма­дя­ни по­ва­жа­ють ме­не.

Сила: Ліпше в од­но­го ро­зум­но­го і доб­ро­го бу­ти у лю­бові та шані, ніж у ти­сячі дурнів.

БАЙКА "ЗМІЯ І БУФОН" [2]

У час, ко­ли вес­ною Змія ски­ну­ла ли­но­ви­ще, її по­ба­чив Бу­фон.

- Боже, пані,- гук­нув зди­во­ва­но,- відмо­лоділи! Що за при­чи­на? Роз­кажіть…

- Я вам за­люб­ки дам по­ра­ду,- відповіла Змія.- Ходіть за мною!

І по­ве­ла Бу­фо­на до тої щіли­ни, крізь яку во­на не­що­дав­но лед­ве про­дер­лась і ски­ну­ла з се­бе усю ста­ру оде­жи­ну.

- Ну ось, па­не Жа­бо, пролізьте крізь цей прохід. А як про­лі­зе­те - вщент оно­ви­тесь, ли­шив­ши по сей бік весь не­по­тріб.

- Ти що, хо­чеш ме­не за­да­ви­ти тут? - скрик­нув Бу­фон.- Та хо­ча мені й по­щас­тить пролізти, то усю шку­ру з ме­не зде­ре…

- Не гнівай­тесь,- відка­за­ла Змія.- Це єди­ний шлях зро­би­ти те, що вда­ло­ся мені.

Сила: Чим кра­ще доб­ро, тим більшим тру­дом, на­че ро­вом, во­но об­ко­па­не. Хто тру­да не док­ла­де, той до доб­ра не прий­де.

БАЙКА "ЖАБИ"

Коли ви­сох­ло озе­ро, жа­би пост­ри­ба­ли шу­ка­ти собі но­ве жит­ло. На­решті усі за­гу­ка­ли:

- Ох, яке ве­ли­чез­не озе­ро! Бу­де во­но нам довічним жит­лом!

І стриб­ну­ли ра­зом у нього.

- А я,- ска­за­ла од­на з них,- виріши­ла жи­ти в од­но­му із дже­рел, що на­пов­ню­ють ва­ше озе­ро. Он­де ба­чу за­рос­лий лі­сом горб, який по­си­лає сю­ди ба­га­то струмків, сподіва­юся знай­ти там для се­бе дже­ре­ло.

- А навіщо, тітонько? - спи­та­ла мо­ло­денька жа­ба.

- А то­му, го­лу­бонько моя, що стру­моч­ки мо­жуть по­тек­ти в інший бік, а ва­ше озе­ро мо­же так