Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

class="p">- Ну, то не йди, го­лу­бе, се­лом, щоб не по­ба­чив хто… Я те­бе ду­хом пе­ре­хоп­лю чов­ном на той бiк, а там ча­гар­ни­ком, по­лем - та й вий­деш на шлях. Так без­печ­нi­ше бу­де.

Соломiя пi­дiй­шла до став­ка, ско­чи­ла в чо­вен i по­ча­ла ша­ри­ти на дни­щi.

- Капосний дiд, од­нiс вес­ло у кат­ря­гу… Ну, та дар­ма - обi­й­де­мось.

Одним зруч­ним ско­ком Со­ло­мiя опи­ни­лась на бе­ре­зi i з та­кою лег­кiс­тю ви­тяг­ла з ти­ну ко­ля­ку, мов­би то бу­ла заст­ром­ле­на ди­ти­ною ло­мач­ка.

Остап сiв у чо­вен, i Со­ло­мiя одiпх­ну­лась од бе­ре­га. Чо­вен плав­ко за­гой­дав­ся на во­лi, а да­лi ти­хо й рiв­но по­су­нув по во­дi над зо­ря­ми, що трем­тi­ли на днi бла­кит­ної бе­зод­нi. Со­ло­мiя з ти­хим смут­ком ди­ви­лась на Ос­та­па й чу­ла, як по її ви­ду ко­ти­лась сльоза за сльозою. Во­ни мов­ча­ли. Бу­ло б зо­в­сiм ти­хо, ко­ли б не пе­кельний хор, в яко­му жа­би, зда­ва­лось, на­ма­га­лись пе­рек­ри­ча­ти од­на од­ну.

Чорний панський гай по­ти­ху од­су­вав­ся на­зад, за­ку­ту­ючись во­лок­ну­ва­ти­ми пас­ма­ми бi­ло­го ту­ма­ну.

Човен стук­нувсь об бе­рег. Ос­тап пiд­няв свої сак­ви i по­цi­лу­вав­ся з Со­ло­мiєю.

- Бувай здо­ро­ва… Гля­ди ж, не за­бу­вай мо­го дi­ду­ся… Пе­ре­ка­жи, хай во­ни не жу­ряться. Вже я якось дам со­бi ра­ду…

- Добре, Ос­та­пе, пе­ре­ка­жу… Ну хай те­бе бо­ро­нить i хо­ва од ли­хо­го ма­ти бо­жа… Про­ща­вай!

Остап ско­чив на бе­рег, лег­ким ру­хом за­ки­нув на пле­чi сак­ви i не­за­ба­ром зник у ча­гар­ни­ку, а на чов­нi, як ве­ле­тенська ча­вун­на пос­тать, iще дов­го сто­яла Со­ло­мiя, спер­шись на кiл та вдив­ля­ючись у ча­гар­ник, де ра­зом iз Ос­та­пом зни­ка­ло її щас­тя.

Остап йшов навп­рос­тець, ми­на­ючи вузькi, кри­вi стеж­ки, про­топ­та­нi то­ва­ром й пас­ту­ха­ми. Йо­му був доб­ре знай­омий i сей ча­гар­ник iз обг­ри­зе­ни­ми ху­до­бою та ви­род­ли­ве пок­ру­че­ни­ми кор­ча­ми, й да­ле­ка око­ли­ця, що розп­ли­ва­лась не­ви­раз­ни­ми кон­ту­ра­ми се­ред нiч­ної тем­ря­ви. Одiй­шов­ши кiлька го­нiв, Ос­тап зу­пи­нив­ся й озир­нув­ся. Не­ви­раз­ною чор­ною пля­мою ле­жа­ло сон­не се­ло у ви­до­лин­ку, i тiльки в корч­мi яс­но свi­ти­лось оди­но­ке вi­кон­це й при­ко­ву­ва­ло до се­бе Ос­та­пiв пог­ляд. Се оди­но­ке свiт­ло се­ред со­н­но­го се­ла бу­ло не­мов ос­тан­нiм "про­ща­вай" рiд­но­го за­кут­ка, нит­кою, що в'яза­ла йо­го з батькiв­щи­ною, з усiм бли­зьким.) Але за хви­ли­ну вi­кон­це згас­ло, i Ос­тап по­чув, як ра­зом iз зник­лим свiт­лом в йо­го сер­цi щось ур­ва­лось i се­ло геть од­су­ну­лось од йо­го. Ос­тап не­по­мiт­но для се­бе зiтх­нув i ру­шив да­лi.

Чи то пiд впли­вом про­щан­ня й Со­ло­мiїних слiз, чи внас­лi­док ре­ак­цiї по пе­ре­жи­тих тур­бо­тах, йо­го об­гор­нув жаль. Чо­го са­ме бу­ло жаль, вiн не мiг би ска­за­ти, та й не ду­мав про те. Так, прос­то жаль стис за сер­це, пiдс­ту­пив до гор­ла. Якась струн­ка сер­деч­на бренькну­ла, за­чеп­ле­на тим жа­лем, а з ча­га­рiв та з нив, та­ких рiд­них i ми­лих - вiн се по­чув зра­зу,- на­тов­пом зня­лись дав­нi згад­ки ди­тинст­ва, не­яс­нi, не­ви­раз­нi, але ви­ма­га­ючi час­ти­ни сер­ця для зем­лi, яку вiн по­ки­дав те­пер на­вi­ки, мо­же.

Кожен ку­щик, гор­бок, до­лин­ка, кож­на сте­жеч­ка - все се бу­ло йо­му знай­оме, про­мов­ля­ло до йо­го. Тут, у то­ва­рист­вi од­но­лiт­кiв-пас­туш­кiв, за­во­див вiн без­ко­неч­нi гри­ща. Тут вiн пас панську ху­до­бу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хi­ба вiн сам за весь свiй двад­ця­ти­лiт­нiй вiк не був ли­шень панською ху­до­бою? Хi­ба йо­го батько, ма­ти, Со­ло­мiя, на­вiть дi­дусь йо­го, що хо­див у Сiч, а по­тiм рi­зав па­нiв в Ума­нi, хi­ба ж во­ни не ста­ли та­кою ху­до­бою?.. i Ко­ли б во­ни не бу­ли панським то­ва­ром, то не мiг би пан роз­лу­чи­ти йо­го з Со­ло­мiєю та си­лою од­да­ти їi за сво­го хур­ма­на, не мiг би си­во­го дi­ду­ся ка­ту­ва­ти на стай­нi на­га­ями… не пох­ва­ляв­ся б об­бi­лу­ва­ти Ос­та­па за смi­ли­ве сло­во.

- Оббiлуєш…- зло­рад­но ос­мiх­нув­ся Ос­тап до се­бе.- Шу­кай вiт­ра в по­лi…

I йо­му яс­но уяв­ля­ло­ся, як лю­ту­ва­ти­ме пан, дiз­нав­шись завт­ра, що Ос­тап утiк.

Коли б хоч дi­ду­се­вi нi­чо­го не ста­ло­ся че­рез йо­го… Та що йо­му ста­неться? Вiн уже ста­рий, не сьогод­нi-завт­ра пок­ла­дуть у яму… На згад­ку про дi­да Ос­тап по­чув щось теп­ле у гру­дях. Тi би­ли­цi-каз­ки про Сiч, ко­зацт­во, про бо­ротьбу з па­на­ми за во­лю, яких вiн слу­хав, за­таївши дух й не зво­дя­чи роз­жев­рi­ло­го ока з уст дi­до­вих, бу­ди­ли в ди­тя­чiй го­ло­вi хи­мер­нi мрiї, во­яцький за­пал. Не раз те­ля­та й вiв­цi, спо­кiй­но по­щи­пу­ючи тра­ви­цю в ча­гар­ни­ку, бу­ли свiд­ка­ми ко­зацьких на­па­дiв або уманської рiз­нi, ви­ко­на­ної пiд­па­са­ча­ми пiд про­во­дом Ос­та­но­вим. Во­ля, во­ля i во­ля! Се ча­рiв­не сло­во, спо­ети­зо­ва­не сто­лiт­нiм дi­дом, роз­па­лю­ва­ло кров у хлоп­ця, а де­да­лi, з лi­та­ми, пiд впли­вом вит­во­ре­них пан­щи­ною умов, при­би­ра­ло бiльш конк­рет­ну фор­му, глиб­ше зна­чен­ня. На­род стог­нав у не­во­лi, але стог­нав по­тай, не про­тес­ту­ючи, I ко­ли Ос­тап, ви­ко­ха­ний дi­дом у дав­нiх тра­ди­цi­ях, здiй­мав рiч про те, що по­ра вже ви­су­ну­ти шию з пан­сь­ко­го яр­ма, лю­ди спо­чу­ва­ли йо­му, але да­лi спо­чут­тя дi­ло не йшло. Знай­шлись на­вiть та­кi, що вкла­ли па­но­вi в уха бун­тiв­ни­чi ре­чi мо­ло­ди­ка - i от те­пер Ос­тап, скривд­же­ний i цько­ва­ний, му­сив ки­ну­ти рiд­ний край. Йо­му бу­ло лiт де­сять, як iз-за Ду­наю, з Сi­чi, приїзди­ли до них у се­ло емi­са­ри. Вiн їх доб­ре пам'ятає. Ле­жа­чи на пе­чi i уда­ючи, що спить, вiн чув, як во­ни дов­го го­мо­нi­ли з дi­дом, опо­вi­да­ли про ту­рецьку зем­лю, про та­мош­нi по­ряд­ки, ка­за­ли, що пiд тур­ком доб­ре жи­ти, й зак­ли­ка­ли лю­дей на вiльнi зем­лi. Дiд ли­шив­ся, бо хо­тiв умер­ти на своїй сто­ро­нi, а дядько Па­нас як пi­шов, так i по сей день Ос­тап iшов уже з го­ди­ну. Вiн не по­мi­тив, як ми­нув ча­гар­ник i вий­шов у по­ле. Безк­раї ла­ни зе­ле­но­го збiж­жя, що са­ме кра­су­ва­лось у той час, дрi­ма­ли се­ред ти­хої но­чi. Бу­ло так ти­хо, що Ос­та­по­вi кро­ки лу­на­ли в по­лi, мов гу­пан­ня цi­па на то­ку. Але вiн то­га не по­мi­чав; як­не по­мi­чав ве­лич­ної лiтньої но­чi, що роз­ля­га­лась по без­к­раїх прос­то­рах, та­ких свi­жих, зе­ле­них, за­паш­них. Вiд пру­д­кої хо­ди Ос­та­по­вi зро­би­ло­ся душ­но. Вiн сiв на ме­жi i роз­зув­ся. Приємний хо­лод прой­шов по йо­го тi­лу i при­нiс йо­му по­лег­кiсть…

Тим ча­сом тем­на бла­кить нiч­но­го не­ба по­ча­ла пот­ро­ху блi­д­ну­ти. Зi схо­ду дих­нув вiт­рець i овi­яв Ос­та­па. I враз Ос­та­по­вi зро­би­лось ве­се­ло i лег­ко. Вiн по­чув­ся на во­лi. Мо­ло­да не­вит­ра­че­на си­ла хви­лею вда­ри­ла в гру­ди, роз­ли­лась по всiх жи­лах, зап­ро­ха­лась на во­лю Ос­тап зiр­вав­ся на рiв­нi но­ги i не пi­шов, а по­бiг да­лi. Йо­му хо­тi­лось гук­ну­ти на всi ле­ге­нi сло­ва­ми пiс­нi або хоч крик­ну­ти, взя­ти отак щось у ру­ки - ве­ли­ке, мiц­не - i зла­ма­ти йо­го. Але вiн здер­жавсь.

Вiя йшов те­пер пруд­ко, сильно ви­ма­ху­ючи цiп­ком, мов усю си­лу свою мо­ло­де­чу вкла­дав i в ту хо­ду, i в