Читати книгу - "Нариси, Ольга Кобилянська"

далеко від того пекла!

- Ні, я над глибиною. Я пізнаю пекло. На крилах моїх уже смертельний піт, і я, може, й зараз загину. Вже я не лечу власною силою, мене вже сам вихор несе!

Перша:

- А що я казав?. Тепер я не винен! Я не товариш твій, я сам собі до скали лечу!

- Ні, ні,- кличе вона,- я не товаришка твоя, сама через пекло лечу!

Потім уже більше нічого… Вгинала дика буря слабі крила і гралася з їх силою. Раз підкидала високо над глибиною, раз низько несла над піною. Врешті втихомирилася і кинула свою дику гру.

Долетіла сильна мева до своєї скали. Сіла на вершині і видить: оця скала, що вона до неї долетіла, се скала смерті… І зів’яли нараз сильні крильця, сама смертельно здригнулася… Кілька хвиль пізніше, як і слід слабілим, надлетіла слабша. Якраз коли сильний конав…

- Добре, що прилетіла ти сюди,- каже він,- бо вже сам по сім боці не згину!

- Добре, що не лишилась я там,- каже вона,- сама на тамтім боці не згину!

- Але розумій,- каже він їй,- що хоч я не товариш твій, та в смерть я тебе не беру!

- Ні, ні,- каже вона,- я не товаришка твоя, і в смерть уже сама полину!

19 марта 1902.

ОСІННЮ

Слабим усміхом грає сонце по пожовклій деревині парку і лісу, а тут і там ворушиться щось між листям тихим шелестом, неначе-б самітня пташина вигребувала що гострими ніжками. Однак це лиш подув осіннього вітру. Всунувся поміж почервоніле листя дикого винограду - он там на білім мурі - і від часу до часу здіймає його в ритмічних рухах червоно-жовтою хоруговкою; або знов обзивається шолопанням в поодиноких незамітних місцях.

Так осінню.

Він все тут.

Придрімує. Жде лиш відповідного часу, щоб іноді розгулятися злобним вихром і застелити за одну хвилину землю хаотичним взором різнородного опалого листя.

Всюди - де не глянути - воно впосліднє процвітає, немовби відчувало обмежену хвилину життя, і розкошує в барвах.

Там горить жовтим полум'ям між густо-зеленими смереками, там блідніють зубчасті листки незнаної якоїсь заграничної деревини, там розжеврілося дрібне листя ніжної берези, дрижачи неспокійно перед подихом закінчення, а там опадає нечутно лагідним летом широке блідо-жовте листя сильного явора. Виживають до послідньої крапельки, пристроюючися все наново, на якесь дальше, і застою не знають ніякого.

Здається, щось чигає за їх плечима.

Не бачать його, а відчувають.

У воздусі - холодними, напричуд ясними зоряними ночами - і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла - а там і довгими сумерками надвечір'я.

Іменно довгими сумерками воно наближається.

Всього крок - і стане.

Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день. і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього.

Вітер здійметься остро пекучою струєю, розірве свавільно посліднє зісохле, безбарвне вже листя, стане мести зневажливо землю, а небо закутається в сірий смуток.

Прибране в білу одіж, з груддю, переповненою зимним віддихом, з срібною косою на плечах. Так зближається воно.

Прилітає далеким запустілим полем.

Гуляє і стає.

Скликає чорне вороння і радить.

Де б і не процвітало опізнене зілля, нехай би навіть і чудотворне, що лиш раз в житті розцвітає, нехай би навіть і опівночі, не спостережене нічиїм оком,- воно опиниться і над ним і скошує.

Дзень. Дзень.

Тому до послідньої краплини видобуває деревина силу з землі і перебирається в барви. З розкоші і жалю неначе горить і в листя виливає останню кров свою.

Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути.

Меланхолія і ще щось.

За сонцем то все?

Ні. Не за сонцем.

Воно хоть звисока і здалека, а все усміхається однаковим своїм усміхом. Це меланхолія і жах перед тим, що настане. Холодним, закаменілим і мовчазним.

Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб'є ніколи перед закінченням.

Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню

Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров'ю і за себе, і за других і до останку надіється.

Надія це послідня, що їх покидає.

Так з дня на день.

Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини - не закриється ліс і все в білу мрію.

Тоді вже примкнуть очі - піддаються.

З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси.

Дзень. Дзень.

Чернівці, 1900 р.

СЛІПЕЦЬ

Я осліп.

Через що якраз - не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп.

А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали.

- Бачиш хоч дрібочку сонця? - питав я іноді нещасного товариша свого.

- Ні, - каже він.

- А ти?

- І я ні.

По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.

І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?

По тому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце, і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що мені вже ніяк сонце не оглядати; і дали - товариші мої дали мені костур на дальше життя.

І я ходжу по світі.

То є, я лиш хотів сказати, що рушаюся з місця на місце. І хоч мені відомо, що я вже ніколи більше сонця в житті не побачу, я силуюся все-таки його бачити.

Я отвираю очі так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надії, що хоч мрію… що хоч