Читати книгу - "Крос у небуття"

203
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 26
Перейти на сторінку:
двокімнатної квартири на п’ятому поверсі облізлої «хрущоби», за вікном панував морок. Андрій без поспіху зняв черевики, повішав на вішалку оперативну кобуру з табельним ПМ, вимив у ванній кімнаті руки й обличчя, після чого увімкнув телевізор. Кілька секунд відсторонено спостерігав за рекламним безглуздям на екрані і почимчикував на кухню готувати яєчню. Не те щоб Соколовський обожнював яєчню. Просто видумувати щось інше не знайшлось бажання, а крім нього готувати було нікому. Уже близько півроку, з тих пір, як Тетяна забрала сина і поїхала жити до матері, мотивувавши свій вчинок тим, що «з неї досить» і «він їй життя зламав». Можливо, вона мала рацію, але роздумувати над резонами дружини Андрію хотілося ще менше, аніж займатися приготуванням вечері.

Коли пательня з омлетом зайняла своє місце на журнальному столику, а остогидлі рекламні ролики на екрані телевізора дали місце футбольному матчу, Соколовський нарешті відчув себе щасливим.

«Хоч би не задзвонив телефон», – сяйнула швидка думка. Відімкнути апарат він не міг з об’єктивних причин, тож залишалося сподіватися на милосердя долі.

Повечерявши, Соколовський запалив цигарку і ліг на диван. Іноді побути наодинці – справжнє задоволення. Лише тепер відчув втому, котра сковувала тіло після добрих дванадцяти годин ходіння містом, біганини коридорами управління, розмов з базарними торгашами, бомжами, наркоманами і злодюжками. Як наслідок – очі почали злипатися задовго до кінця першого тайму. Соколовський загасив недопалок, вимкнув телевізор і за мить вже спав.

Снів побачити не довелося. З чорного, немов дно моря безпам’ятства, вивів телефонний дзвінок. Андрій відкрив очі. За вікном розвиднялось. Годинник на стіні показував шосту п’ятнадцять ранку. Далі на милість фортуни сподіватися не доводилось.

26 квітня 1996 року. 2.00.

Село Колибаївка Кам’янець-Подільського району

Віталій Потапчик, більше відомий у Кам’янці-Подільському і його околицях на прізвисько Потап, палив, збиваючи попіл у відчинене вікно пошарпаного «Мерса». Він відверто нервував. Раніше, доки не стемніло, його дратували перехожі. Хуторяни витріщались на незнайомі автомобілі під похиленим і давно нефарбованим парканом однієї з хатинок їхнього невеликого селища. Тепер, коли село вклалося спати, Потапа дратували напівп’яні розсуди Балабона, що їх він змушений був слухати кілька годин поспіль. Останній отримав своє «поганяло» через вміння без упину теревенити протягом до чорта довгого часу – табірна звичка. Той факт, що його ніхто не слухає, зупинити Балабона не міг. А тепер підливав масла в огонь Морда. Він разом з іншими допався до ящика шампанського, знайденого у будинку, тож жваво підтримував почату Балабоном розмову. Суть діалогу зводилась до філософського висновку: «Всі баби суки і їх потрібно пресувати». Потап ненавидів себе за те, що не встиг припинити пиятики раніше, але розумів: тепер вдіяти з цим нічого не можливо. Втім, заспокоював він себе, Морда і Балабон не зовсім п’яні й зможуть виконати свої обов’язки. Як і Софрон з Буньою та Біляшем, котрі сиділи у хаті, очікуючи хазяїв.

Потап вкотре подумки зважив на шальках терезів необхідність проведення операції. Операціями він іменував заходи, під час яких виникала необхідність фізичного, а можливо й збройного впливу на опонентів. А у тому, що такий вплив знадобиться зараз, сумнівів не було.

Ці четверо бакланів надто багато на себе брали. Навіть більше – вони почувалися на землі Потапа як на власній. Нахабно підім’яли під себе чотири комерційних кіоски неподалік ринку, автостоянку на околицях, почали отримувати з комерсів, не питаючи дозволу Потапа. Вибачити такого поводження з власною персоною Потап просто не мав права. І не тому, що прибуток з кіосків і дрібної автостоянки був для нього значною сумою. Зовсім ні. Значно важливіший авторитет, котрий міг похитнутися після такого «нешляхетного» з Потапом поводження. А далі що? Лоха вчать. Якщо розвели одні, зможуть інші. Он хоча б Софрон. Під Потапом ходить лише кілька місяців, а крила розпускати почав як тертий урка. Таким тільки покажи слабину, одразу з’їдять. І не скривляться. Чим більше Потап думав про це, тим більше впевнювався, що прийняте рішення «мочити пасажирів» було єдино вірним за даних обставин. Тим більше, його совість чиста – бакланів попереджували і досить прозоро натякали на можливий розвиток подій. Коли минулого разу Потап «забивав їм стрілу», пояснив все досить популярно. Тоді вони вдали, що зрозуміли. А за кілька днів знову взялися за старе. Потрібно було карати.

Поступово від риторичних питань визначення справедливості й необхідності вибору, думки Потапа повернули у більш практичне русло, і він почав пригадувати, яка у розпорядженні господарів помешкання могла знаходитись зброя. Якщо інформація, отримана з цілком надійних каналів, виявиться вірною, то всього лиш один газовий пістолет і один стартовий пістолет, перероблений для ведення вогню малокаліберними набоями. Ну, можливо, кілька ножів. Усього їх четверо, з яких двоє не відрізняються фізичною силою. Натомість у Потапа і його п’яти бійців на озброєнні три автомати АКСУ, два пістолети ТТ, один вальтер і обріз мисливської рушниці. Що стосується рукопашного бою, тут потужність Потапових бійців теж значно переважала силу «здобичі». Софрон, Морда і Буня лише кілька років тому прийшли з армії, де служили у досить серйозних спецпідрозділах. Сам Потап, як і Біляш з Балабоном, віддали молодість спорту, завдяки чому могли протистояти й більш поважним суперникам, аніж ті, на яких зараз очікували. Ну і табірні університети, куди без них.

Від думок відірвав Балабон. Він почав вкотре згадувати, як його покинула подруга. Безумовно нахабний вчинок. Особливо з огляду на той факт, що перед цим п’яний Балабон її публічно побив. Просто у залі ресторану. На очах у десятка знайомих. Потап зітхнув.

– Балабон!

– Так, Потапе.

– Хавало підзавали!

– Шеф, в натурі…

– Вася, ти не зрозумів? Досить біса гнати!

– Та зрозумів…

Балабон відкашлявся і замовк. Потап знав, що він такого базару нікому не вибачає. Окрім нього. Тому що він – Потап. І у цьому слові все. Балабон може, не відчуваючи докорів сумління, поламати людині руки й ноги, а потім сипати дотепами про збирання вибитих зубів поламаними руками. Але Потап може вбити. Без емоцій, довгих ораторій і дотепів. І Балабон був свідком таких діянь. Тому буде робити те, що йому сказано. Не дозволяючи собі зайвих коментарів. Потап жбурнув у вікно черговий недопалок.

– Палити перестаємо. Базарити перестаємо. Скоро лохи під’їдуть. За що ви отримуєте лавандос?!

Балабон в екстремальних ситуаціях відрізнявся ясним розумом, тож суперечки не розпочав. Натомість Морда поліз під свій джинсовий піджак і видобув пістолет.

– Шеф, не думай про нас миршавого, базарю. Порвемо як тузик грілку, – він вишкірився.

– Я сказав: ша, медузи!!! – після

1 2 3 ... 26
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крос у небуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крос у небуття"