Читати книгу - "California Man"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ГОЛОС ВИРВАВ ЇЇ З МОНОТОННОГО ГУЛУ ВІДНОВЛЕННЯ СЕНСОРІВ, П’ЯНОЇ МЛОСТИ ЧУЖИХ ДРІМЛИВИЦЬ, СКРИПІВ ВИТОКУ ПАМ’ЯТІ, ЛАГІВ І ХИБ, МИЛКИХ ГЛІТЧІВ…
– Даруйте…
Сказав отой голос, і індикація прояснилась. Вона побачила власника голосу під щільним кольористим масивом даних. Дані розсмокталися, округлилися і прилипли сяючими текстурами до його лиця… Хлопчина, підліток із невинним здоровим обличчям і смішною кіскою, що звисала на плече, одягнений у вицвілу чорну формену куртку поліції Ріно зі зрізаними пізнавальними знаками, світло-сірі джинси… Він сидів у кріслі навпроти неї, так само коло вікна.
А вона була сонна.
Тому, коротко зиркнувши на нього, одразу ж рефлекторно потяглась правицею до пояса – перевірити, чи контейнер на місці. Хлопчина прослідкував за її рухом і помітив під її сірим світшотом нейлоновий пояс, втиканий енергоємностями, кобуру і пластикову рукоять дорогого лазерного пістолета з фосфоричною фіолетовою бабкою…
Манікюр у дівчини також злегка світився фіолетовим, і він замилувався її доглянутою рученькою, поки вона ковзала пальцями під кобуру… Потім він іще раз оглядів її всю. Заспана дівчина семітської зовнішності з чималими сережками-перлинками у вухах, у світшоті і коричневих ковбойських штанях…
– Даруйте… – сказав їй ще раз.
– Що, пробач? – спитала вона з ледь вловимим акцентом.
І розгублено огляділась по вагону, цій дивній суміші довоєнного хай-теку і потертості пустищ. Зручні крісла з віртуальними меню, голографічні інсталяції, екрани, ядучі кольори, приємне сяйво, широченні вікна і прохід… Але от пасажири…
Дрони шмигали в проходах, продаючи їдло та напої, дітвора гасала слідом, намагаючись вловити їх… Якийсь товстун в широкому сомбреро з насолодою вминав хот-дог роботизованою щелепою, бабця й дід дрімали в громіздких шоломах віртуальної реальності, а спотворена виразками жилава, майже лиса жінка заряджала від роз’єму свого крісла очевидно саморобну енергетичну рушницю.
Облізлі губи цмолили із інгаляторів, а руки і протези тицяли в меню…
– Я розбудив вас поглядом, – сказав хлопчина ще раз.
– Що? Поглядом? – озвалась вона сонно.
Вгляділась у вікно – там стрімко сутеніло і пустеля меркла.
Самі лиш ховеркари охорони мигали ген віддалік.
– Ну так. У мене чіпкий погляд… – дзеленчав хлопчина. – Дехто каже. А я на вас дивився. Як ви спали. Вибачайте.
– Зовсім ні, я…
– Просто ви красиві. Я й дивився.
Вона всміхнулась.
– Дяка.
– Ні, насправді! – гукнув він.
Образився чи…
– Ну нехай. Спасибі.
Сказала, щоб відлип, а він ізнов…
– Ви з Ріно?
– Що?
– Із Ріно?
– Ні, працюю там.
– А я тамтешній.
– Справді?
– Народився там. Ви де працюєте?
– На гідропоніці.
– Серйозно? Інженером?
– Охоронцем.
– А, ну так… – кивнув. – Онно і пістолет. Осака?
– Що?
– Ну, пістолет.
– А, так… Із термоелементом.
Усміхнулась. Ну й причепа!..
– Це серйозно. А тепер куди?
– Що-що?
– Даруйте, може, це секрет…
– Та ні, я просто сонна… До батьків.
– А це далеко?
– Ні, тут поруч. Скоро я зійду.
– От шкода. А я подумав – поговоримо іще…
– А ти далеко?
– В гори.
– В гори?
– В гори. Я законник.
– Що? Мисливець?
– Зовсім ні! Я чесний виконавець і судовий службовець. Я служив у поліції Ріно.
– Пробач, – вона всміхнулась трошки зверхньо. – Мені здалось, ти надто молодий.
Він ледь почервонів.
– Я полісмен. Ну, був ним. А тепер я виконавець. Тут платять в рази вище, і до того ж це… Я не якийсь там убивця чи головоріз, ви не подумайте. Виконую ухвали суду.
– Працюєш на Бушемів?
– Зовсім ні!
Він спалахнув.
– На мешканців Ріно… Ми не якісь там розбишаки чи бандити. Це у вас на пустищах вбивають ні за що і просто так, а ми…
– Не ображайся, просто я… Ти надто молодий, невже тебе так ваблять… ці убивства. Вистежувати покидьків і все оце.
Чого вона із ним патякає? От лихо…
А він же не вмовкав.
– Чому б і ні?
– І ти… вбивав до цього?
– Ну…
Вона поглянула пильніш, а він опустив погляд.
– Так. Вбивав, – сказав.
– Неправда.
– Що неправда?
– Не вбивав.
Він одповів не зразу.
У вікні промигнули кілька поодиноких вогників – ховеркари супроводу так і шмигали над темною пустелею.
– Це неважливо, – сказав він. – Я вб’ю тепер.
– Це дійсно того варте? – запитала ще вона.
А він прорік мов сам до себе:
– Так, уб’ю.
– Ти милий хлопець. Може, грець із ним? До того ж – вбити можуть і тебе.
– Не можуть.
– Помиляєшся.
– Не можуть. Я вправніший за усіх.
– Так не буває.
– Ні! Буває!
– О повір… Ти ж зовсім ще дитина.
– Не дитина.
Вона поглянула на його руки в дрібненьких гнійниках – хлопець тримав їх на колінах.
– Я зможу вбити будь-кого, – неголосно додав він.
– Ні, не зможеш. Це не гра. До того ж – ти не думаєш про те, що забираєш.
– Забираю?
– Про життя, котре ти забереш в людини. Навіть покидька… Ти вб’єш, а потім будеш думати про це. Весь час. Ти не забудеш тих, кого убив.
– Чого б це?
– Не забудеш. Це… Убивство – це убивство. От і все. Ти милий хлопець, зовсім юний…
– Ну то й що?
– Навіщо тобі це?
– Бо я це можу.
– Що?
– Я можу – от і все. Я маю дещо… незвичайне.
– Ти про що?
– Про те, що робить мене кращим.
– Кращим? Слухай…
Вона ще позіхнула й додала:
– Ти так говориш, наче це змагання. А це зовсім не… Це ненормально, от і все. Роби як знаєш, але це… Вчинити комусь смерть – неправильно. Просто…
– Лише це і правильно.
– Що-що?
– Є лише це. Є смерть і є безодня. Більш нічого.
Вона поглянула на нього ще пильніше.
– Чому ти так сказав? – спитала.
Він мовчав.
– Про цю безодню…
Його уста скривилися в півусмішці.
– Я говорив із нею. Там.
Сказав він і кивнув у бік вікна. Тьма розлягалась за вікном, і одинокі вогники її не розганяли.
– У цій пустелі. Казав, як сильно я її люблю.
Правиця дівки з фосфоричним манікюром потяглась до кобури.
А він сказав до дівки тихо-тихо:
– Ну ж бо, Плакса-Зої, ухопи його. Молю тебе, благаю – ухопи.
Його гноїсті руки все лежали на колінах, так само розслаблено.
Правиця дівчини дрібненько задрижала й віддалилася від кобури.
І зблідлі губи дівчини тихенько видихнули:
– Рон?
Незносно потяглися безкінечні миті, миті, миті…
Повіки дівчини дрижали, а в очах бриніли сльози.
– Рон? Це… ти?
Вона повільно опустила руки на коліна.
– Так. Це ти… у всьому винен. Це твоїх рук…
– Досить. Наостанок я скажу тобі.
– Це ти…
Дівча дрижало.
А хлопчина проказав неголосно:
– Асемблери. Так я їх називаю. Несуттєво. Це лиш сім’я, що запліднює мерців.
Вагон струснувся, світло з голограмами померкло на хвилину.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «California Man», після закриття браузера.
