Читати книгу - "Морський вовк"

Капітан вистромив голову й плечі з рубки й пильно вдивлявся в туман, ніби намагаючись напруженням волі пронизати імлу. Обличчя його було занепокоєне, як і обличчя мого сусіди, що, підступивши до поручнів, утупив очі в бік невидимої небезпеки.

Усе сталося неймовірно швидко. Туман розійшовся, наче клином розколений, і перед нами з’явилася прова якогось пароплава з пасмами імли пообіч, немовби то були водорості на пащеці в Левіафана. Я побачив стернову рубку й сивобородого чоловіка, що висунувся з неї по лікті. Він був у синій уніформі і, як я можу пригадати, цілком спокійний. За таких обставин спокій – то було жахливо. Цей чоловік, здавалося, слухняно виконував волю невблаганної Долі й незворушно чекав на удар. Він нахилився, спокійно й розважливо повів очима, наче точно визначав місце, куди припаде удар, і не звернув ніякої уваги на те, що наш стерничий, побілівши з люті, закричав: «Що ви наробили?!»

Пригадуючи все це тепер, я переконуюся, що відповідь, власне, була зайва.

– За щось чіпляйтеся, й добре, – сказав мені червонолиций.

Він ураз охолонув і також ніби перейнявся неприродним спокоєм.

– Ви слухайте, як кричатимуть жінки! – сказав він якось сердито, наче йому було не первина зазнавати таких пригод.

Судна зіткнулися раніше, ніж я встиг послухатися його поради. Нас, мабуть, ударило посередині. Я нічого не бачив, чуже судно зникло з очей. «Мартінес» накренився, затріщала обшивка. Мене кинуло лежма на мокру палубу, і я ще й не підхопився, як почув жіночий крик. То був жахливий крик, що холодив душу. Мені стало страшно. Я пригадав, що в салоні багато рятувальних поясів, і кинувся туди, але натовп знавіснілих пасажирів у дверях відкинув мене геть назад. Що трапилося далі, за наступних кілька хвилин, я ніяк не можу пригадати, але добре пам’ятаю, що скидав рятувальні пояси з полиці над головами, а червонолиций чоловік одразу ж почав надягати їх на жінок, які билися в істериці. Моя пам’ять так виразно і яскраво відбила цю подію, що я бачу її, наче на малюнку. Ось, коли хочете, цей малюнок. Я можу його відтворити навіть і зараз.

Нерівні краї проломини в стіні салону, крізь яку вриваються сірі клубки туману; порожні лави, розкидані речі – клунки, саквояжі, парасольки та пледи, – все покинуте під час втечі; огрядний добродій, що читав мою статтю, надяг рятувальний пояс і, ще з журналом у руці, якось нудно й увередливо питає мене, чи є яка небезпека; червонолиций чоловік, що мужньо тупцює на своїх протезах і надягає рятувальні пояси всім, хто до нього підходить; і, нарешті, дикий лемент жінок.

Мої нерви не витримували того жіночого лементу. На мого червонолицього сусіду цей галас, певне, також впливав, бо перед очима мені постає ще одна картина, якої ніколи я не забуду. Огрядний добродій, заховавши журнал у кишеню пальта, цікаво озирається навколо. Безпорадний натовп жінок з блідими перекривленими обличчями, з роззявленими ротами лементує, наче хор пропащих душ; мій сусіда, аж посинілий від люті, руки піднявши догори, в позі громовержця, кричить:

– Цитьте! Заткніть пельки!

Я пригадую, що від того видовища я зненацька зареготав, але за хвилину сам уже був мало не в істериці. Бо це ж були жінки мого кола, вони нагадували мені мою матір і сестер, вони боялися смерті, вони не хотіли вмирати. Я пригадую, що їхній лемент скидався на верещання свиней під різниковим ножем. Мене дуже вразила яскравість аналогії. Ці жінки, здатні до найвищих перечувань, до найніжніших почуттів, стояли, роззявивши роти, й лементували. Вони хотіли жити, але, безпорадні, як щури в пастці, тільки зчиняли лемент.

З жаху я кинувся на палубу. Мені стало зле, замлоїло під грудьми, і я сів на лавку. Невиразно, ніби в тумані, бачив я матросів, що метушились по палубі, чув, як вони кричали, силкуючись поспускати шлюпки. Все було точнісінько, як це пишуть у книжках. Заїдало талі. Все було несправне. Одну шлюпку спустили, не позабивавши чопів; коли жінки й діти посідали в неї, її залило водою і вона перекинулася. Другу шлюпку спустили тільки одним кінцем, другим вона зависла на талях, її покинули. Чужого пароплава, що спричинивсь до такого лиха, не було видно й сліду, хоч я чув, як матроси казали, що, безперечно, з того пароплава пошлють шлюпки допомогти нам.

Я зійшов на нижню палубу. «Мартінес» швидко тонув, вода була дуже близько. Багато пасажирів стрибало у воду. Ті, котрі борсались у воді, кричали, щоб їх підняли назад на пароплав. Але ніхто не звертав на них уваги. Зчинився крик, що ми тонемо. Мене теж пойняла загальна паніка, і разом з іншими я й собі скочив за борт. Як я опинився у воді, не пам’ятаю, але враз я зрозумів, чому ті з води так домагалися, щоб їх забрали знов на судно. Вода була холодна, жах яка холодна. Поринувши, я відчув такий гострий біль, наче мене вогнем опекло. Холод брав аж до кісток, немов ти потрапив у крижані обійми смерті. Від болю я розтулив рота й наковтавсь води перше, ніж рятувальний пояс виніс мене на поверхню. В роті було дуже солоно, щось їдке пекло горлянку й легені.

Та найбільше дошкуляв мені холод. Я відчував, що коли й витримаю, то тільки кілька хвилин. Навкруг мене борсались у воді люди. Я чув, як вони гукали одне до одного. Чув я також плескіт весел. Певно, чуже судно спустило свої шлюпки. Минала хвилина по хвилині, і мене дивувало, що я ще живий. Ніг я зовсім не відчував. Крижаний холод проймав наскрізь і хапав за серце. Невисокі хвилі з пінявими хребтами раз у раз перекочувалися через мене: вони заливали мені рота, і я захлинався.

Щодалі галас ставав усе невиразніший; я ще почув останні розпачливі крики здалека, і зрозумів, що «Мартінес» пішов на дно. Пізніше – скільки минуло часу, не знаю, – я прийшов до пам’яті й здригнувся з жаху. Я був самотній. Не чути було ні зойків, ні криків, тільки хвилі глухо плескотіли в тумані. Страх у натовпі, де поділяєш спільну долю, не такий жахливий, як страх на самоті, а саме такий страх пойняв мене тепер. Куди несе мене? Червонолиций чоловік казав, що відплив іде через Золоті Ворота. Тоді мене несе до моря. А рятувальний пояс, що мене підтримує? Чи не може він щохвилини розпастися? Я чув, що ці пояси роблять із картону й ситнягу і вони швидко намокають. Плавати я не вмів. І я був один, мене несло серед