Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

тепер майже офіційно — Вартова Центральноєвропейського конгломерату. А ще — це я врятувала вашому Златанові життя, тому, шановні Богуміни, прошу мене не ненавидіти за ваше сімейне прокляття.

Розділ 1

Вартові проти бюрократії

— Та яке, вищі бороніть, прокляття? Хіба його старий пан суддя ще не розбив був? Дитинцю, заткни собі ліпше рота пляцочком, чи я їх дарма пекла? — завела огрядна Златанова родичка, жваво вихопила дерев'яними щипцями одразу два шматки пляцків — з яблуками і з медом, — а тоді примостила їх на велику Вартину тарілку, де чекали своєї черги інші недоїдені солодощі.

Знайомство з Богумінами тривало — власне, було в самому розпалі. Настільки, що чаклунка вже стомилася переповідати подробиці львівської Гри. Златан божився, що це довго не триватиме. Та простора веранда, де святкували приїзд несподівано живого родича, все повнилася магами й алхіміками. Розмовляли вони одночасно — хто з Вартою, хто зі Златаном, хто між собою. Двох «почесних гостей» посадовили на такій відстані одне від одного, що ті не могли перекинутися й словом. Натомість Варта стримувалась, аби не закочувати очі, коли всі охочі тицяли її під ребра й розпитували, як там їхній Златек, що там їхній Златек і багато-багато двозначних речей про Златека. Хоча після завершення Гри чаклунка заледве зустрічалася з ним кілька разів: найбільші за століття зміни правління поглинули чеха з головою. До всього він ще й мав відзвітувати про криваве змагання, оскільки обіймав посаду офіційного спостерігача під час Гри.

За застіллям виявилося, що, перш ніж стати помічником чеського судді, Златан жив якийсь час у половини своїх родичів — по всій Чехії та Словаччині. Варта знала, що його батько загинув через прокляття, а матір покінчила з собою, коли чехові було заледве кілька років. Проте раніше чаклунка й не чула, що він жив іще з кимось, окрім діда-судді. А виявилося, що «Златека» передавали, як естафетну паличку.

— А коли він був геть юним, то видавався справдешнім янголятком... — пробурмотіла найстарша з вигляду пані, прицмокуючи губами.

Варта вловлювала її ауру — відгомін колишньої могуті. Руки з сухою зморшкуватою шкірою, помережані шрамами та опіками, стискали срібний набалдашник ціпка, який мимоволі нагадав чаклунці про чеського суддю. Той теж полюбляв архаїчні деталі.

— Еге ж, — кивнула інша родичка без схвалення, — таке янголятко, що перебив був моєму Янекові купу кісток, хоча Янек від нього на п'ять років старший! Бузувір той ваш Златек, а не янголятко! Яким був, таким і лишився. Хіба дід йому мало дав, щоби заслужити таку віддяку?

— Що, Маріє, пащекуєш? Той твій Янек узагалі зі світлою злигався! — озвалася через стіл ставна пані в зеленій суконьці, але чоловік поруч швидко смикнув її за рукав.

— А на твою Маргосю навіть миршавий світляк не зиркне, таке страшне виросло, теж мені цяця... — в'їдливо відказала невдоволена тітка і підперла голову рукою, мовби згадка про те, що її Янека понесло не в той бік, навалилася незносним тягарем.

— Кого варті, з тими й злигалися, — хрипко озвалася пані, чия аура перед тим привернула Вартину увагу. — Не влаштовуйте цирку. Нині святкуймо, що наш Златан пройшов проклятий рубіж 27-ліття і досі жиє.

— Бабцю Графине, не кажіть так, наче я завтра помру! — весело кинув маг з іншого кінця столу.

— Та хто тебе знає! Носишся по всьому світу, мовби припекло! То чи маю я відати, де завтра завієшся і що тебе там спіткає?

Присутні дружно вибухнули реготом. Варта мовчки сьорбнула темного, мов кров, настою з високого келиха і скривилася: гіркий!

— То як ти відкрила силу Вартових? Твої названі батьки нічого не казали? — шепнула дівчина, котра протиснулась між тітками і сіла поруч. З вигляду їй було років п'ятнадцять, і гаряча безпосередність в очах це тільки підтверджувала.

— Батьки не знають правди про моє походження, — відверто відказала чаклунка.

— Та ну! А що вони зараз думають, після всього?

— Що я у відпустці з новим знайомим, — Варта скисла, пригадуючи материні жарти перед від'їздом, які стосувалися Златана й часом Евереста, попри те що намагалася їй пояснити: справжнього світляка і близько біля їхнього порога не було.

— Із нашим Златеком? — пирхнула юна чешка. — Та він ніколи в житті у відпустку не вибирався!

— Нехай так, але ж мої батьки про це не знають.

— А ти потайна... Я б, мабуть, активно роздзвонювала всюди, що я — легендарна Вартова. Ну, якби опинилася на твоєму місці.

— Мені б для початку усвідомити, що таке та «Вартова», — криво всміхнулася чаклунка, пригадуючи, як у її спогадах ожило справжнє минуле напередодні останнього туру Гри. Під впливом відьомського зілля й краплі божевілля, за яку можна було би подякувати Мортові, якби не решта його вчинків.

— Златек казав, що ти змогла пробитися до нього, коли енергія відтісняла навіть главу... ну того, колишнього... Думаю, ти крута! — впевнено констатувала юна чаклунка, а тоді підхопилася з місця й чкурнула геть — мабуть, доскіпуватися до онука судді.

— А коли всі паперові питання вирішаться? Коли вас затвердять так, щоб узагалі й остаточно? — поцікавився розчервонілий чоловік по той бік столу. — Конгломератні ж не можуть, щоби без вагона закрутів. Коли мій молодший відкривав алхімічну майстерню, то з нього всю душу випили, доки оформили це так, про людське око, легально, так би мовити.

— Я небагато знаю, — зізналася Варта. — Цим опікується Златан. Урешті, його досвід стане в пригоді.

— Дайте-но вгадаю: тримає вас подалі від усіх справ? — примружив ліве око співрозмовник.

— Я б так не сказала, — силувано всміхнулася дівчина, хоча шпилька була ой якою правдивою. «Я все зроблю сам» могло би стати девізом Златана Богуміна, хоч скільки він торочив, що більше відкриватиме свої плани.

— Давайте за ваш успіх! — чоловік усміхнувся і цокнув різьбленим келихом об Вартин.

Його порух став сигналом до чергового тосту ще для двох десятків людей, і дзвін скла заглушив чаклунку на мить. Вона зробила довгий ковток і замружилася. Попри натовп незнайомих чародіїв, алхіміків і, здається, кількох напівкровців зі світлячим корінням, цей шум приносив своєрідне розслаблення. Ніби велика-велика гомінка ріка несла вперед, тож можна було дати течії право вирішувати, куди далі.

З веранди дому Богумінів, який належав пані на прізвисько Графиня, виднів садок. Він спускався вниз,