Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

студіях Липинського сама постать гетьмана явилася в зовсім новому світлі: замість творця нещасливої унії з Москвою Липинський дав образ могутнього орґанізатора української держави, великого політика й патріота. Пізніше свою загальну оцінку Хмельниччини та її головних діячів розвинув Липинський у монографії «Україна на переломі. 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII століттю» (1920).

Писання Липинського мали великий вплив на українську історіографію Хмельниччини. В дусі його поглядів були написані нові студії Ст. Томашівського «Один момент під Зборовом 1649 р.» (1913) і «Перший похід Хмельницького в Галичину» (1914), «До історії перелому Хмельниччини» (1927). З інших нових праць про Хмельниччину треба назвати розвідки І. Каманіна : «Походження Б. Хмельницького» (1913), «Участіе южно-русскаго населенія въ возстаніи Хмельницкаго» (1914) і «Договоры Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей» (1916). Новознайдені й опубліковані протягом останніх двох десятків років матеріяли з архівів Відня, Берліна, Риму та інших міст дали змогу дослідникам зясувати такі сторони міжнародньої політики Хмельницького, які до цього часу були дуже мало, а то і зовсім невідомі.

Синтезою всіх дотеперішніх дослідів і наукових оброблень Хмельниччини явилися VIII. і IX. томи «Історії України-Руси» М. Грушевського (1916—1931), цілком присвячені добі Хмельницького. По широті обхопленого джерельного матеріялу (в тім і зовсім нового з московських архівів) та використаної наукової літератури праця Грушевського далеко залишає за собою все, що досі було писане про Хмельниччину, хоч автор у своїх остаточних висновках і оцінках доби та її діячів значно відійшов від своїх попередніх поглядів (наприклад — у нарисі «Хмельницький і Хмельниччина»), поставившися з більшим скептицизмом і критицизмом до козацького батька» та його політики; та проте праця Грушевського має велике наукове значіння і на довгі часи залишиться багатющим джерелом відомостей про Хмельницького та його добу.

В порівнянні з українською історіографією російська уділила Хмельниччині дуже небагато уваги. Окрім уступів у загальних працях або курсах, наприклад, у С. Соловйова (т. X. «Исторіи Россіи», 1860), В. Ключевського («Курсъ русской исторіи» т. III, 1905), Д. Іловайського («Исторія Россіи», т. V, 1905), М. Покровського («Русская исторія», т. III, 1911 або пізніша «Русская исторія съ древнЂйшихъ временъ» т. II, 1923, розділ «Борьба за Украину»), — можна згадати хіба праці Г. Карпова («Переговоры о соединеніи Малороссіи съ Великорсссіей», 1871, «Начало историческихъ дЂяній Б. Хмельницкаго», 1873, «Въ защиту Б. Хмельницкаго», 1889), в яких він виступав, між іншим, проти поглядів Куліша й обстоював традиційну в російських наукових кругах оцінку Хмельницького, як діяча «возсоединенія» Руси. Спробою розвінчати Хмельницького як супроти поглядів російських учених, так і українських (головно Костомарова) була розвідка П. Буцінського «О БогданЂ Хмельницкомъ» (1882), не стільки наукова, як претенціозна. Автор силкувався виставити Хмельницького людиною безідейною, яка в своїх учинках кермувалася виключно особистими й клясовими егоїстичними мотивами.

Далеко більше значіння для наукового дослідження Хмельниччини має історіографія польска, хоч і в ній панує велика розбіжність у поглядах і оцінках доби та її головного героя. Польські історики минулого століття здебільшого дивилися на Хмельниччину очима учасників боротьби XVII віку, і рідко хто з них спромігся підійти до неї з спокійною, безсторонньою оцінкою, незалежно від своїх національно-політичних переконань та симпатій. Глибші наукові студії над добою Хмельниччини розпочав К. Шайноха своєю монографією „Dwa lata dziejуw naszych. 1646 -1648» (1862 - 63). Його праця, оперта на багатому джерельному матеріялі, написана дуже живо, представляла повстання Хмельницького, як природну реакцію лицарської козацької верстви проти поневолення її шляхтою й магнатами. Шляхта не хотіла зрозуміти широких плянів короля Володислава і за свій егоїзм та політичну короткозорість понесла заслужену кару Божу в формі кривавого козацького повстання. Пізніші польські історики, які писали спеціяльно про Хмельниччину (Й. Роллє, А. Яблоновський, Т. Корзон) здебільшого неґативно оцінювали особу й діяльність Богдана Хмельницького й цілому козацькому рухові відмовляли якоїсь національно-політичної мети й навіть якоїсь ідейности взагалі. З цього погляду особливо характеристичні своєю примітивно-ворожою оцінкою руху Хмельницького писання Фр. Равіти-Ґавронського „Bohdan Chmielnicki» (1905-1909), „Sprawy і rzeczy ukraińskie» (1913) та інші

Зате зовсім інакший характер носять праці львівського історика Л.Кубалі: „Szkice historyczne» (1873 - 1907), „Wojna Moskiewska» (1910), „Wojna szwedzka» (1913) та інші. Бувши результатом надзвичайно пильних архівних студій і вивчення величезної літератури багаті змістом і талановито написані, праці Кубалі визначаються строгою науковою обєктивністю і, поруч писань Грушевського та Липинського, являються найціннішим із усього, що дала про Хмельниччину історична наука взагалі.

*

Історики не раз підкреслювали надзвичайно вигідне становище польської Річи Посполитої — назовні і всередині — саме напередодні фатального для неї 1648 року, коли вибухло козацьке повстання під проводом Хмельницького. Всі сусіди Польщі були ослаблені й переживали в тій чи іншій формі кризу. Німеччина була розбита й знесилена внаслідок 30-літньої війни; Угорщина гнулася в турецькому ярмі; Швеція була виснажена своєю участю в 30-літній війні; Московщина ще не загоїла своїх ран із «Смутного часу» й тямила добре лекцію під Смоленськом із 1632 року; нарешті Туреччина була ослаблена частими династичними переворотами й також ще не позбулася вражінь від Хотинської кампанії 1621 року. Козаччина була приборкана й, здавалось, на цей раз уже остаточно.

Глибокий мир назовні сприяв блискучому економічному добробутові всередині. Джерелом цього добробуту були головно українські провінції Річи Посполитої. За короткий, розмірно, час були скольонізовані широкі задніпрянські простори — теперішня Полтавщина, якої прилучилася ще й багата на лісові промисли Сіверщина теперішня Чернігівщина, повернута від Москви. На лівому березі Дніпра, так само, як перед тим на правому, виростали сотні міст і містечок тисячі сел і хуторів, де було осаджене хліборобське населення яке працювало на безмежних магнатських лятифундіях і своєю працею приносило власникам цих лятифундій величезні прибутки. Безконечні маси пшениці та іншого збіжжя, гурти волів та іншої худоби табуни коней, продукти лісового господарства: смола, поташ, ліс, звірячі шкіри й футра, усе це йшло через Ґданськ та інші балтійські порти за кордон, а натомість, як еквівалент, плило в кишені власників українських лятифундій чужоземне золото, привозилися вироби тодішньої європейської індустрії й предмети люксусу. В звязку з експлуатацією природких багатств і накопиченням капіталу розвивалися торговля й промисел, зосереджені головно по великих містах, таких як Варшава, Краків, Вільно, Львів, Камянець, Київ. Покажчиком зросту багатства держави міг служити розвиток будівництва в тодішній Польщі: ціла Річ Посполита вкрилася величезними будинками костелів, кляшторів, замків, панських палаців. На далекій Полтавщині в глибині степів, виростали пишні ґотицькі будівлі костелів і манастирів, не кажучи про розкішні палати, які ставили по своїх резиденціях Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські, Пісочинські та інші земельні магнати.

Реліґійні суперечки, які