Читати книгу - "Няня для олігарха, Роза Фаєр"

-Сергій Миколайович,ми на місці,-вириває мене з роздумів, голос водія. Я відчиняю двері і спішу на потрібний поверх,а район тут доволі пристойний.
Хвилина і я вже телефоную у дверний дзвінок,але він напевно зламаний, тому стукаю у двері. Нарешті з тієї сторони,чути звуки кроків. Двері відчиняються і я бачу власницю мелодійного голосу..

Надія
За дверима мене чекає сюрприз, ростом з метр вісімдесят. З неймовірно синіми очима,такими ж,як у Софії. Тільки волосся у нього чорне,риси обличчя правильні. Тіло струнке. Я так і застигаю на місці оглядаючи цього чоловіка. Проте, мене ловлять на гарячому, тому щоб не виглядати так,наче я вже потекла. Хоча так і є,я не надто приємним тоном, починаю його відчитувати:
-Не зламайте мені двері. Дзвінка було досить,я не глуха.
Мої слова стирають з його обличчя,ту задоволенну усмішку. Погляд раз змінюється і від нього мені стає страшно.
-Бачу ви сама люб'язність. Але я не до вас прийшов,покличте сюди Софію і ми вас більше ні на хвилину не затримуватимемо,-випалює він на мене самі "приємні" слова. Хоча чому тут дивуватися, який привіт, такий отвіт.

 

-Я не можу її покликати вона заснула,поки ви їхали. Так що,звольте зачекати,-всіма силами намагаюся не перейти на крик,а надати голосу твердості.
-Я зайду.
-Робіть,що хочете,вас бачу чужа думка мало хвилює,-говорю повертаючись і прямую на кухню,по дорозі заглянувши до Софії. Та солодко спить. Після моїх вареників,вона попросила їй заспівати. Ще та мала хитрунка. Хоча дивлячись на батька, зрозуміло в кого. Приходжу на кухню і приймаюся мити за нами посуд, позаду чути кроки.

Далі скрип стільця. Я витираю руки і на автоматі вмикаю чайник. 
-Кава чи чай,-запитую,той здивовано підіймає брову.
-Ви вирішили все ж проявити гостинність?-язвить.
-Ні, хочу вас отруїти,-а я тоже не промах.
-Каву,-сухо відповідає.
Я стримуюсь,готую каву,а собі чай.
-Голодні,-ляпаю не подумавши.
-Вирішили,що отрути в каві буде недостатньо?

-Ні, так ні,-коротко констатую.
П'ємо свої гарячі напої мовчки. Проте, мені здається, що тиша між нами настільки наелектризована,що в будь-який момент може вибухнути. І пощастило ж мені на такого чоловіка потрапити. І от як у такого, може бути настільки прекрасна дитина.  До речі,про дитину. Софія заходить на кухню,мило протираючи при цьому очі. Але,як тільки побачила свого батька,то миттю мчить до нього на руки. Це змусило мене задуматися,а може він не такий вже і поганий. Я взагалі,то тоже могла бути більш стриманішою. Проте,все це не важливо. Я всеодно бачу їх вперше і скоріше всього, що востаннє. Тому, що бачу, що цей Сергій Миколайович так і рухається до виходу з маленькою на руках. Я плетуся слідом, швидко обганяючи їх, щоб допомогти відчинити двері. Сергій наближається і зупиняється на хвилину, говорячи:
-Дякую вам за все,-моє серце починає таяти, але він швидко додає,-Сподіваюся,що більше вас не побачимо.
Все процес розмороження зупинено.
-І вам щасливої дороги,-тягнуся я до дверей, щоб їх зачинити і нарешті виперти цього нечему з свого дому. Під час цих дій, легко наші руки доторкаються одна до одної і я відчуваю на своїй,жар його тіла. Проте, всього лише на мить,бо двері вже зачинені іза ними чути лише звуки віддаляючих кроків...