Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

добре знайомого Імператору, потьмянілого від плину часу сосуда, бо блищав, неначе живий вогонь, який тільки вчора дістали з горнила печі.

Попервах ніхто не вірив у зізнання Єлени, вважаючи, що річ вкрадена в одного з її заможних клієнтів. І хоча багато хто знав про існування камери-сховища під будівлею Собору, мало кому було достеменно відомо про її точне місце розташування. Там, унизу, між величезними блоками фундаменту, розташовувалася кімнатка без дверей і отворів, до якої не веде жоден хід і куди дістатися без проведення повномасштабних інженерних робіт неможливо в принципі.

Чотири дні тому Імператор, зваживши на ризики захоплення міста, наказав зібрати всі цінні документи й священні предмети для можливої швидкої евакуації в разі потреби. Серцем він чудово розумів, що ситуація безнадійна — турки перекрили всі шляхи відступу, як сушею, так і морем, — тож якщо місто паде, сподіватися нема на що.

Тридцять робітників витратили три дні, щоб дістатися до секретної камери, як виявилося, обкладеної з усіх боків витесаними блоками, не меншими за ті, з яких зведено піраміду Хеопса. Самі реліквії зберігалися в товстостінному кам’яному саркофазі, запечатаному хрест-навхрест дванадцятьма металевими обручами.

Лише витративши на розпилювання обручів іще пів доби, п’ятеро робітників під невсипним спостереженням охорони нарешті змогли зсунути кришку саркофага. І першим, що впало в око робітникам, стало не щось із численних священних реліквій та скарбів, захованих від людського ока майже тисячу років тому, а гроно ще свіжого винограду!

Єлена повідомила, що виноград поклала саме вона п’ять днів тому, й описуючи, сказала, що з’їла половину, лишивши на китиці сім ягід.

Детально звіривши наявні реліквії з переліком, вигравіруваним на мідній пластині під кришкою саркофага, робітники виявили відсутність однієї речі — коштовного потира. Якби він не знайшовся в Єлени й якби не її свідчення, всіх, хто брав участь у проведенні розкопок, стратили б; навіть якби всі в один голос твердили, що знайшли камеру й саркофаг цілими та неушкодженими.

— Як тобі вдалося заволодіти цим? — запитав Імператор, вказуючи на потир.

Єлена ще сильніше затремтіла всім тілом. Якщо вона й чаклунка, то, вочевидь, власна магія не дає їй змоги почуватися в безпеці.

Вона дивилася на Імператора сповненими жахом очима:

— Те місце для мене… Воно для мене… — вона силкувалася підібрати правильне слово. — Неначе відкрите.

— То ти можеш зараз прямо тут продемонструвати мені свої вміння? Дістань-но щось із опечатаної посудини, не відкриваючи її.

Єлена з невимовним жахом похитала головою, не здатна вимовити ані слова. Натомість благально поглянула на конфідента Імператора.

Сфрандзі відповів за неї:

— Вона говорила, що її магія працює, лише коли вона перебуває в певному місці. Їй не можна розповідати про те, що це за місце й як туди дістатися, а якщо хтось спробує прослідкувати за нею, то чари розвіються назавжди.

Єлена знову звернула погляд до Імператора й закивала.

Імператор пирхнув:

— Десь у Європі будь-кого схожого на тебе вже давно спалили б.

Єлена впала на підлогу, притиснула коліна до грудей і охопила руками своє тендітне тіло, через що стала ще більше схожою на дитину.

— То ти все-таки здатна вбити людину? — не відступав Імператор.

Відповіддю було ще більше тремтіння. Лише коли Сфрандзі повторив запитання, Єлена слабко кивнула.

— Що ж, добре, — Костянтин кивнув Сфрандзі. — Випробуй її.

***

Сфрандзі вів Єлену вниз довжелезними маршами сходів, які через рівні проміжки вихоплювалися з темряви світлом факелів, вставлених у вмуровані скоби на стінах із обох боків. Під кожним факелом стояло по одному чи кілька солдатів, чиї обладунки розсіювали яскраві полиски полум’я на темряву довколишніх стін.

Нарешті двоє дісталися темного глибокого підвалу, де через холод Єлені довелося сильніше загорнутися у свій плащ.

Тут улітку зберігали запаси льоду для потреб усього палацу, проте зараз підвал був порожнім. Лише в дальньому кутку під світлом одинокого факела можна було розрізнити постать сидячої людини. Судячи з вбрання, це був полонений офіцер-анатолієць — представник головної ударної сили армії Османської імперії. Він зиркав на людей очима, сповненими вовчої люті.

Сфрандзі разом із Єленою підійшли до замкнених залізних ґрат, які утримували бранця в закутку.

Конфідент вказав на полоненого:

— Бачиш його?

Єлена кивнула.

Сфрандзі протягнув їй торбу з овечої шкіри:

— Можеш зараз іти. Принеси мені його голову до світанку.

Єлена дістала з торби турецький ятаган, який блиснув срібним півмісяцем у темряві. Протягнувши його назад Сфрандзі, мовила:

— Високоповажний, мені це не потрібно.

Розвернувшись і затуливши обличчя полою плаща, вона почала спокійно підійматися сходами вгору. Потрапляючи на освічені вмурованими факелами місця, її фігура танула й опливала, перетворюючись із жіночого силуету на кішку й навпаки, аж поки остаточно не розтанула в темряві.

Сфрандзі не відводив погляду він постаті Єлени, й лише коли вона повністю зникла, повернувся до офіцера охорони, що стояв поруч:

— Максимально посиль тут охорону. — Потім, вказуючи на бранця, додав: — Щоб він постійно був під невсипним наглядом.

Коли офіцер пішов, Сфрандзі змахнув руками, й із непроглядної темряви виступила постать людини, вдягнута в чернече вбрання з клобуком, що перетворювала її на згусток самої темряви.

— Не підходь заблизько, — прошепотів фігурі Сфрандзі. — Не біда, якщо загубиш, але не можна потрапити їй на очі.

Ченець кивнув і, затамувавши подих, так само безгучно рушив сходами вгору.

***

Після початку облоги Костянтин ХІ спав погано. Не стала винятком і ця ніч. Кожне влучання гігантської базиліки й інших важких гармат у міські мури виривало його з обіймів сну, і щойно йому знову вдавалося заснути — усе повторювалося. Небо ледь почало сіріти, коли він прокинувся остаточно й рушив до кабінету. Сфрандзі вже чекав там.

Історія з чаклункою геть вилетіла в нього з голови: на відміну від свого батька, Мануїла ІІ, та брата, Іоанна VII, він ніколи не був містиком. Віддаючи перевагу реалістичному сприйняттю довколишнього світу, Костянтин вважав, що більшість людей, які уповають на дива й провидіння, згинуть.

Сфрандзі змахнув рукою в напрямку дверей, і Єлена безгучно ввійшла до кімнати. Її вигляд не надто змінився з часу першу візиту: те саме тремтіння по всьому тілу, в руці намертво затиснута торба з овечої шкіри. Імператор кинув погляд на торбу й зрозумів, що лише гає дорогоцінний час: пласка, без жодного сліду крові. Аж ніяк не з людською головою всередині.

Але обличчя Сфрандзі не мало печаті розчарування. Навпаки, погляд був розгублений і безперестанку блукав довкола, наче він страждав на сомнамбулізм.

— Вона не зробила того, що мала, — мовив Імператор.

Сфрандзі забрав у Єлени торбу, обережно поклав на секретер і розв’язав. Вираз лунатика не зник:

— Ваша Величносте, майже зробила.

Імператор зазирнув у торбу і побачив на її дні щось сіруватого кольору, вочевидь, м’яке. На вигляд воно нагадувало курдюк старої вівці. Сфрандзі підніс ближче підсвічник, й Імператор миттю впізнав, що це таке.

— Мозок того анатолійця.

— То вона розкраяла йому череп? — Костянтин кинув погляд за спину конфіденту, де стояла Єлена. Відчувши його, вона затремтіла ще сильніше, неначе перелякана миша.

— Ні, ваша Величносте. Тіло анатолійця по смерті лишилося неушкодженим. За ним наглядали 20 охоронців, щонайменше п’ятеро водночас не зводили з нього очей,