Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

Смерть, здавалося, задумався. Він не звик чути, щоб йому вказували, що слід робити, однак на цей раз вирішив поступитися.

— ПОГОДЖУЮСЯ.

— По-твоєму, це достатньо маленький шанс?

— ДОСИТЬ МІКРОСКОПІЧНИЙ.

Іпслор майже заспокоївся й практично нормальним голосом додав:

— Знаєш, я ні про що не шкодую. Якби мені дали інший шанс, я б повторив усе вдруге. Діти — наша надія на майбутнє.

— НЕ ІСНУЄ НАДІЇ НА МАЙБУТНЄ, — заперечив Смерть.

— Що ж тоді на нас чекає?

— Я.

— Я маю на увазі, окрім тебе!

Смерть спантеличено поглянув на нього.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

Ревіння бурі над їхніми головами досягло піку. Повз них задом наперед промайнула чайка.

— Я про те, — сказав Іпслор з гіркотою, — чи є щось у цьому світі, заради чого варто жити?

Смерть замислився.

— КОТИ, — пролунало зрештою. — КОТИ — МИЛІ.

— Будь ти проклятий!

— ВЖЕ НЕОДНОРАЗОВО БУВ, — відповів Смерть спокійним голосом.

— Скільки в мене ще часу?

Смерть витягнув велетенський пісковий годинник із потаємних глибин своєї мантії. Чорно-золотий корпус оточував дві колби, і практично весь пісок уже опинився на дні однієї з них.

— О, БЛИЗЬКО ДЕВ'ЯТИ СЕКУНД.

Іпслор випростався в увесь свій і досі разючий зріст і простягнув дитині блискучий металевий костур. З-під ковдри висунулася ручка, схожа на маленького рожевого крабика, і схопила його.

— Тоді я стану першим й останнім чарівником у світі, який передасть власний костур восьмому сину, — звучно й повільно промовив Іпслор. — І я доручаю йому використовувати його...

— НА ТВОЄМУ МІСЦІ Я Б ПОСПІШИВ...

— Повною мірою, — продовжив Іпслор, — щоб стати наймогутнішим...

Блискавка пронизливо вирвалася зі самого серця хмари, вцілила у вершечок капелюха чарівника, потім, потріскуючи, спустилася його рукою, промайнула вздовж костура й вдарила в дитину.

Іпслор зник у хмаринці диму.

Костур спалахнув зеленим, потім білим, а згодом просто розпікся до червоного жару. Дитя заусміхалося в сні.

Коли грім ущух, Смерть поволі схилився й підняв хлопчика, який розплющив оченята.

Вони променіли золотим сяйвом. Вперше в тім, що, за браком кращого слова, можна назвати життям, Смерть дивився в чиїсь очі, і йому хотілося відвести погляд. Вони, здавалося, фокусувалися на чомусь усередині його черепа.

«Я не хотів, щоб таке трапилося, — пролунав голос Іпслора десь із повітря. — Він не постраждав?»

— НІ. — Смерть відірвав погляд від цієї пронизливої, тямущої посмішки. — ВІН УВІБРАВ У СЕБЕ МОГУТНІСТЬ. ВІН ЧАРОТВОРЕЦЬ. БЕЗ СУМНІВУ, ВІН ВИТРИМАЄ Й ГІРШЕ. А ТЕПЕР ТИ ПІДЕШ ЗІ МНОЮ.

«Ні».

— ТАК. РОЗУМІЄШ, ТИ МЕРТВИЙ. — Смерть озирнувся в пошуках хиткої тіні Іпслора, але ніде її не знайшов. — ТИ ДЕ?

«Всередині костура».

Смерть сперся на косу й зітхнув.

— БЕЗГЛУЗДО. Я Ж ЛЕГКО ТЕБЕ ЗВІДТИ ДІСТАНУ.

«Лише знищивши костур, — відповів голос Іпслора, і Смерті здалося, що той набув якогось нового, глибшого, тріумфального відтінку. — І тепер, коли мій син прийняв його, ти не зможеш знищити костур, не вбивши дитину. Це ж можливо лише якщо знехтувати законами долі. Мої останні чари. Гадаю, вийшло доволі спритно».

Смерть тицьнув у костур. Той затріщав, і по ньому безсоромно забігали іскри.

На диво, Смерть не дуже розізлився. Гнів — це емоція, а для емоцій потрібні залози, у Смерті ж із ними мало чого спільного, тому йому треба було добряче розійтися, щоб розлютитися. Все-таки він був ледь роздратованим. Смерть знову зітхнув. Люди завжди намагалися зробити щось подібне. З іншого боку, за цим доволі цікаво спостерігати, а цього разу все було трохи оригінальніше, ніж звична символічна гра в шахи, яка завжди викликала в Смерті певний острах, бо він ніколи не міг запам'ятати, як ходить кінь.

— ТИ ЛИШЕ ВІДКЛАДАЄШ НЕМИНУЧЕ, — промовив він.

«У цьому й полягає вся сутність життя».

— ЧОГО САМЕ ТИ ХОЧЕШ ДОСЯГНУТИ?

«Я залишуся поруч із сином. Я навчатиму його, хоча він про це й не довідається. Скерую його думки, а з часом, коли він буде готовий, і його кроки».

— СКАЖИ Ж МЕНІ, — промовив Смерть, — КУДИ ТИ СКЕРУВАВ РЕШТУ СВОЇХ СИНІВ?

«Я вигнав їх. Вони наважилися сперечатися зі мною, не хотіли слухати те, чого я їх вчив. Але цей до мене дослухатиметься».

— ХІБА ЦЕ МУДРО?

Костур не промовив ні слова. Лише хлопчик поруч із ним тихенько захихотів від звуку голосу, чутного йому одному.

Немає аналогів тому, як Великий А'Туїн, космічна черепаха, рухається на фоні галактичної ночі. Коли ваша довжина становить десять тисяч миль, панцир вкритий кратерами від метеорів і кометним льодом, єдине, ким ви можете бути напевне — самими собою.

Отож Великий А'Туїн повільно плив міжгалактичними глибинами, немов найбільша черепаха, яка коли-небудь існувала, несучи на своєму панцирі чотирьох велетенських слонів, на чиїх плечах тримався широчезний, блискучий, оперезаний водоспадом Світовий диск, що існує радше завдяки якійсь неймовірній похибці на кривій правдоподібності або через те, що боги, як і всі решта, полюбляють жартувати.

Сильніше, аніж більшість людей, якщо бути точнішим.

Поблизу берегів Округлого моря, у стародавньому, просторому місті Анк-Морпорку, на оксамитовій подушці, що лежала на полиці однієї з горішніх кімнат Невидної академії, був капелюх.

Це був хороший капелюх. Розкішний капелюх.

Звісно, він був гостроверхий, із широкими крисами, однак лише після відтворення цих основних деталей його дизайнер перейшов до справи. Він прикрасив його золотим мереживом, перлами, стрічками зі справжнісінької соболячки, іскристим анкським камінням[1], кількома блискітками, абсолютно позбавленими смаку, і — що його виказувало — кільцем з октаринів.

Оскільки в цю мить вони не перебували в сильному магічному полі, то не сяяли й радше скидалися на поганенькі діаманти.

В Анк-Морпорк прийшла весна. Цього не помітиш відразу, однак для знавців прикмети були очевидними. Наприклад, піна на річці Анк, на цьому величезному, широкому, повільному водному шляху, що служив двоєдиному місту резервуаром, каналізацією й часто-густо моргом, набула особливої переливчастої зеленої барви. Похилі міські дахи вкрилися матрацами та подушками — зимову постіль виставили просушитися під слабеньким сонцем на свіжому повітрі; у глибинах запліснявілих підвалів прогинались і скрипіли балки, коли їхній висохлий сік відкликався на древній поклик лісу й коренів.

Серед стічних канав і карнизів Невидної академії гніздилися птахи; було помітно, що попри значну тисняву в місцях гніздування, птахи ніколи й нізащо не будували гнізд у заклично роззявлених пащеках ґорґулій, що вишикувалися уздовж дахів — на їхній превеликий жаль.

Навіть у старовинну