Читати книгу - "Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців, Оксана Мороз"

депозити, щоб прорватися через кризу неплатежів. Навіть ледачий знав про масштаб наших проблем, проте на ринку вже ходили чутки про нового власника. Моє завдання полягало в тому, щоб до 9-ї ранку розробити концепцію рекламної кампанії і презентувати її потенційному власнику. Зазвичай така робота потребувала три місяці — дослідження, брейншторми, креативи, продакшн і інші радощі мирного життя. Тоді на все про все була ніч.

Уперше дізналася про реалії індустрії вірусмейкерів — реальні цілі, реальні інструменти, реальну ціну «людини».

Ту презентацію пам’ятатиму завжди. Уперше опинилася за столом з сильними цього світу. Уперше брала участь у розмові, де не матюками говорила тільки я. Уперше дізналася про реалії індустрії вірусмейкерів — реальні цілі, реальні інструменти, реальну ціну «людини». За наступну добу ми зняли ролики, змонтували їх, передали касети на канали, і в недільний прайм вони були в ефірі — збір грошей розпочався, але банк усе одно скотився в затяжну кризу.

Тепер, через 12 років, я розумію, що це, напевне, не рекорд індустрії, тут все робиться блискавично, але той шалений драйв мене в неї й затягнув. Далі було багато того, що професійна спільнота називає красивими словами «антикризові комунікації». Мені знову пощастило бути на вістрі основних процесів — від реструктуризації боргів і виплат до переговорів з бабусями-вкладницями на мітингах. Це була школа прикладного вірусмейкерства — ці три роки виснажили мене морально і фізично, але дали той базис, на якому я побудувала свій бізнес з досягнення потрібних замовникам цілей.

Індустрія заманювала грошима, можливостями, таємницями. А ярмо на шиї у формі кредитів на квартиру і машину не залишало шансів відмовитися від таких перспектив.

Пішовши з банку напередодні його останньої кризи, я створила своє перше агентство і почала застосовувати отримані навички на всю фінансову систему. Я мала унікальний досвід, а система — складні проблеми. Скоро ми почали працювати на ринку нерухомості — там ситуація дуже нагадувала початок банківського буму. Також потрібно було робити з лайна кулю.

Це був безцінний досвід роботи з власниками великого бізнесу. Формувалася 3D-картинка їхніх реальних мотивів, завдань, інструментів і те, що в результаті вірусної трансформації бачить кінцева цільова аудиторія.

Наступним щаблем стала політика й олігархат. У березні 2014 року клієнтський ринок «вимер». І коли мене запросили попрацювати в штабі кандидата в президенти, я з легкістю і цікавістю погодилася. Тоді я думала, що йду в політику на кілька місяців, залишилася на роки.

Спочатку штабні завдання зводилися до простих і зрозумілих — з нуля збудувати онлайн-блок, сформувати команду, налагодити аналітику, комунікації тощо. Тобто зробити виворотку всього того, що я багато років робила в бізнесі. Тільки терміни на це відводили шокуючі — добу-дві. Тоді політика здавалася мені вищою лігою і складності лише розпалювали цікавість. Ми працювали в режимі 20/7, а на початку реально думали, що рятуємо Україну. Утім за два тижні рожеві окуляри розбилися і холодний душ популізму розставив усе на свої місця. Я спробувала гримнути дверима і піти, потім ще раз і ще. Щоразу хтось знаходив потрібні слова й аргументи, я залишалася і обростала новим шаром цинізму.

Ми спеціалізувалися на вирішенні складних комунікаційних завдань для політиків, олігархів та інших можновладців, які із затятою стабіль­ністю вляпувалися в репутаційні кризи або носилися з ідеями їх створення.

Вибори тоді ми програли, але нові знання, знайомства і те, що платоспроможні клієнти в ті часи були лише в політиці, підштовхнули до створення нового агентства. Ми спеціалізувалися на вирішенні складних комунікаційних завдань для політиків, олігархів та інших можновладців, які із затятою стабільністю вляпувалися в репутаційні кризи або носилися з ідеями їх створення.

Це були роки автоматизації індустрії, і ми перебували на її вістрі. Ми створювали нові рішення, які давали змогу дедалі ефективніше управляти інформаційним полем. Це був період дуже різних кейсів:

• одні змінювали ринки, лобіювали закони, допомагали проштовхувати реформи;

• інші формували порядок денний, утримували в ньому потрібну тему / особистість / тон дискусії, блокуючи водночас усі спроби опонентів цьому завадити;

• багато хто захищав репутацію, виводив з криз і формував «подушку безпеки» на майбутнє;

• хтось запускав ролики з переглядами понад 50 мільйонів і ще багато чого. Ми часто сміялися, намагаючись продов­жити цей список для публічної площини, — «є що згадати, нічого дітям розповісти».

Дуже великий акцент робили на аналізі інформаційного поля. Усе крутилося навколо «аналізуй, розділяй і володій». Власне, саме тоді я замислилася над питанням, яке, фактично, і вивело мене з індустрії. Чому з кожним роком змінювати думку людей стає дедалі простіше, а самі маніпуляції стають дедалі недолугіші? Цифрова ера, глибина наукових знань з психології та роботи мозку — це очевидні відповіді. Та чи лише в них справа?

Відповідь я шукала в нетрях щоденного інформаційного поля: соціальні мережі, ЗМІ, ТБ та інші канали комунікації. За день я переглядала сотні інформаційних повідомлень, аналізувала їх поширення, вивчала залежності й результати. На різних етапах мені допомагали загальнодоступні або спеціально розроблені програми для аналізу й моделювання інформаційного поля. Це давало змогу проводити експерименти і тестувати гіпотези. Намацуючи їх, я шукала підтвердження в існуючих дослідженнях і теоретичних знаннях із психології, медицини, соціології. Вивчала дослідження з поведінки індивідів, груп, роботи мозку і багато інших.

Що більше я вивчала інформаційне поле і кейси його зміни на великих даних, то більше переконувалася, що основною загрозою для себе є самі ж люди.

Що більше я вивчала інформаційне поле і кейси його зміни на великих даних, то більше переконувалася, що основною загрозою для себе є самі ж люди. А точніше їх нерозуміння, що можна, а чого не можна робити з інформацією в нових цифрових реаліях.

Я багато років прожила у двох реальностях.

Перша давала змогу сплачувати рахунки, але тримала в нелюдській напрузі. Ти завжди на зв’язку, завжди в курсі всього, завжди готова створити і запустити з нуля проект за години — в умовах повної невизначеності повсякчас нових даних. Тут рік за три.

Друга добивала морально. Що більше я аналізувала і простежувала причинно-наслідкові зв’язки, то більше жахалася темпам, з якими ми котимося в орвелівську реальність — стрімко і без гальм.

Цей конфлікт шалено вимотував і не міг тривати вічно. Я рятувалася сеансами психоаналізу і шукала вдалий момент, щоб піти.

Парламентсь­кі вибори 2019 стали ілюстрацією багаторічної накопичувальної «роботи з електоратом» за всіма фронтами.

Точкою неповернення для мене стали результати парламентських виборів–2019. До того моменту я думала, що мене неможливо вже чимось здивувати. Проте це був шок, хоч і прогнозо­ваний. Вони стали ілюстрацією багаторічної накопичувальної «роботи з електоратом» за всіма фронтами. На тлі цих результатів блюзнірськи звучали коментарі тих, хто програв. Засовуючи голову в пісок, вони знімали з себе всю відповідальність. Ці результати показали силу комунікацій, владу і міру відповідальності «­комунікаторів» перед людьми, країною, собою. Усе це вбивчо ілюструвала карта «Результати парламентських виборів–2019».

Тоді я й зрозуміла, що не можу більше бути причетною до всього цього. У жодному разі не можу. Я вирішила йти, але куди — не розуміла взагалі. Тоді я знала, що на той бік сили я не повернуся. Далі були найнеймовірніші варіанти — від роботи офіціанткою на далекому індонезійському острові до перекваліфікації в програмісти.

Увесь серпень я їздила по Європі й Україні. Думала над сакраментальним питанням «що далі?» і за дивним збігом читала антиутопії. Я так і не збагнула, як вони опинилися в моєму смартфоні й валізі. Тут я схильна вірити в долю,