Читати книгу - "Королівство шахраїв"

наче копійчані льодяники, палко прагнучи відновити Другу армію — військо гришників, винищене війною.

— Ще два рейси, — сказав він уголос, не звертаючись ні до кого, трамбуючи черевиками весняний туман. Як може бути так холодно й волого, коли рік уже добігає кінця?[1] Жити в цьому місті — все одно що застрягнути під холодною пахвою крижаного гіганта. Він пройшов уздовж Ґрафканалу, здригнувшись від погляду на Острів Чорного Серпанку, що застряг між луками річки. Саме тут, у невеличких кам’яних будиночках вище від рівня води, керчинська шляхта колись ховала мерців. Через якусь примху погоди острів завжди ховався в мінливих туманах, і пліткували, що це місце населене привидами. Ретвенко пришвидшив крок. Він не був забобонним, — коли володієш такою силою, як у нього, немає сенсу боятися того, що може ховатися в затінку, — але кому подобається ходити повз цвинтар?

Він щільніше закутався в пальто і швиденько минув Гавенстраат, пильно стежачи за рухами в кожному звивистому провулку. Незабаром він повернеться до Равки, де зможе без страху розгулювати вулицями. Якщо припустити, що дістане помилування.

Ретвенко тривожно зіщулився під пальтом. Війна нацькувала гришників на інших гришників, і ті, на чийому боці він був, поводилися особливо жорстоко. Він убивав колишніх товаришів, цивільних, навіть дітей. Але зробленого вже не змінити. Королю Ніколаї потрібні солдати, а Ретвенко був дуже вправний солдат.

Верескун коротко кивнув охоронцеві, що ховався в невеличкій будочці біля входу в Четверту Гавань, і озирнувся через плече, переконуючись, що за ним не стежать. Він проклав собі шлях повз контейнери з вантажем у напрямку доків, знайшов потрібний причал і став у чергу, щоб зареєструватися в першого помічника капітана. Ретвенко впізнав його з минулих рейсів: цей чоловік завжди був роздратований і в кепському гуморі; із комірця пальта стирчала кощава шия. Він тримав товстий стіс паперів, і Ретвенко помітив багряну сургучеву печатку одного з членів Торговельної Ради Керчу. Ці печатки цінувалися в місті більше за золото, гарантували найкращі причали в гавані та привілейований доступ до доків. А чому радники мали таку повагу, такі переваги? Через мідяки. Тому що їхні делегації приносили Кеттердаму прибуток. У Равці, де елементи підкорювалися волі гришників, а країною замість штату крамарів-вискочок керував справжній король, могутність вартувала більшого. Слід зізнатися, що Ретвенко намагався скинути королевого батька, але факт залишається фактом.

— Ми ще не найняли решту екіпажу, — відповів перший помічник капітана, коли Ретвенко назвався. — Можете погрітися в офісі начальника порту. Ми чекаємо на сигнал від Ради Потоків.

— Пощастило, — не вразившись, озвався Ретвенко. Він глипнув на чорний обеліск вежі, що неясно вимальовувався над гаванню. Якби існувала вірогідність, що велика й могутня Рада Потоків побачить його зі своєї сторожової вежі, він пояснив би їм кількома витонченими жестами, що саме про них думає. Імовірно, вони були гришники, але чи поворухнули хоча б пальцем, щоб допомогти іншим Гришам у місті? Щоб допомогти тим, кому не поталанило, тим, кому, можливо, потрібна була дрібка доброти? «Ні, вони не поворухнули пальцем», — відповів він сам собі.

Перший помічник капітана відсахнувся.

— Ґхезене, Ретвенко. Ти що, набрався?

— Ні.

— Від тебе тхне віскі.

Ретвенко шмигнув носом.

— Ну, випив трохи віскі.

— Іди просохни. Роздобудь собі десь кави або міцної юрди. Ця бавовна має дістатися до Дієрнгольму за два тижні, але ми не платитимемо тобі, щоб ти лікував похмілля в трюмі. Зрозуміло?

— Так-так, — запевнив Ретвенко, зневажливо відмахуючись і вже рушаючи до офісу начальника порту. Але, відійшовши на кілька кроків, він клацнув зап’ястям. Крихітний смерч розвіяв папери, які перший помічник капітана тримав у руках, і поніс їх над доками.

— Дідько! — вилаявся той, видряпуючись на дерев’яний настил і намагаючись упіймати сторінки своєї декларації, перш ніж їх здує в море.

Ретвенко задоволено вишкірився, але його одразу накрило хвилею смутку. Серед чоловіків він був гігант, обдарований Верескун, видатний солдат, але тут він просто найманець, старий сумний равканець, що розмовляє ламаною керчинською і хильнув зайвого. «Вдома, — сказав він собі, — незабаром я буду вдома». Він дістане своє помилування і знову заявить про себе. Він воюватиме за свою країну. Він спатиме під дахом, який не протікає, і вбиратиметься в синю вовняну кефту, підбиту хутром срібної лисиці. Він знову стане Ємілем Ретвенком, а не цією жалюгідною тінню.

— Тут є кава, — повідомив службовець, показуючи на мідний кавнику кутку, коли Ретвенко зайшов до офісу начальника порту.

— А чай?

— Тут є кава.

«Ну й країна». Ретвенко налив собі повне горнятко чорного бруду більше для того, щоб погріти руки, аніж для чогось іншого. Він не зносив смаку кави і точно не міг пити її без добрячої дози цукру, що його начальник порту не вважав за потрібне запропонувати.

— Завітрило, — зауважив службовець, коли назовні від вітру, що посилювався, здригнувся й закалатав дзвін.

— У мене є вуха, — буркнув Ретвенко.

— Не думаю, що тут буде сильна буря, але коли ви вийдете з гавані...

— Помовч, — різко урвав його Ретвенко. Він схопився на ноги та прислухався.

— Що? — перепитав службовець. — Це...

Ретвенко притиснув до рота палець.

— Хтось кричить. — Звук пролунав із того місця, де стояв корабель.

— Це просто чайки. Незабаром зійде сонце, і...

Верескун підвів руку, і порив вітру відштовхнув службовця до стіни.

— Я сказав, помовч.

У службовця, що завис у повітрі, пришпилений до рейок, відвисла щелепа.

— Ти — той Гриша, якого вони найняли до екіпажу?

Заради всіх святих, невже Ретвенкові доведеться витягти з його легень повітря і задушити його, щоб він помовчав?

Крізь воскові вікна Верескун побачив, як із наближенням світанку засинів шматочок неба. А тоді почув, як пронизливо кричать чайки, шукаючи собі серед хвиль щось на сніданок. Мабуть, алкоголь скаламутив йому мозок.

Ретвенко опустив службовця на підлогу. Каву свою він розлив, але не хотів завдавати собі клопоту іншим горнятком.

— Казав я тобі, що нічого там не було, — обурився службовець, звівшись на ноги. — Не варто було так гарячкувати. — Він обтрусив із себе пилюку і знову вмостився за столом. — Я ніколи не зустрічав жодного із вас. Гришників.

Ретвенко фиркнув. Імовірно, зустрічав, просто не знав цього.

— Тобі платять за рейс кругленьку суму?

— Недостатньо кругленьку.

— Я...

Хай там що збирався сказати службовець, це одразу забулося, коли двері до