Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

кольоровим фризом із маками й лотосами, і рушила далі, далі вглиб будинку до жіночої половини.

Її слух уловив гучні голоси, і вона знову на мить застигла, вбираючи з насолодою відлуння знайомих здавна голосів. Сатіпі та Кайт – лаються як завжди! Ренісенб добре пам’ятала звучання голосу Сатіпі – високого, владного, глузливого. Сатіпі – це дружина брата Ренісенб, Яхмоса, висока, енергійна, говірка жінка, чия краса гнітить і тяжіє. Вона постійно порушувала правила, кпинила зі слуг, вічно всіх звинувачувала й домагалася нездійсненного, тиснучи на всіх лайкою та вагою власної особистості. Усі боялися її язика і квапилися виконувати її накази. Сам Яхмос захоплювався рішучістю й гоноровістю своєї жінки, але те, як він дозволяв знущатися над собою, часто дратувало Ренісенб.

З певними проміжками, в паузах між пронизливими репліками Сатіпі, чувся впертий голос Кайт. Та була опасистою жінкою з простим обличчям, дружиною вродливого, жвавого Собека. Вона всю себе віддавала дітям, і дуже рідко говорила на інші теми. У щоденних сварках зі своєю невісткою вона дотримувалася однакової стратегії – просто повторювала своє початкове твердження із тихою непорушною незламністю. Вона не проявляла ані пристрасті, ані запалу, і завжди дивилася на питання лише зі свого боку, а більше з нічийого. Собек був надзвичайно прив’язаний до дружини й вільно обговорював із нею всі свої справи, упевнений у тому, що вона вдаватиме, ніби слухає, підбадьорюватиме його звуками схвалення чи засудження й не пам’ятатиме жодних ніякових деталей, бо насправді весь час думатиме про щось, пов’язане з дітьми.

– Це просто неприйнятно, ось що я кажу, – горлала Сатіпі. – Якби в Яхмоса було сміливості, як у миші, він і то ні секунди цього не терпів би. Хто тут головний, коли Імхотепа немає? Яхмос! І як дружина Яхмоса саме я маю першою обирати килимки та подушки. А цей чорний раб – не раб, а бегемот якийсь – має…

Вступив важкий глибокий голос Кайт:

– Ні, ні, маленька, не їж ляльчиного волосся. Візьми краще цукерочку – о, як смачно…

– А щодо тебе, Кайт, тобі бракує вихованості, ти навіть не слухаєш, що я кажу, і не відповідаєш – у тебе жахливі манери.

– Блакитна подушка завжди була моєю… О, поглянь, маленька Анх пробує ходити…

– Ти дурна, як твої діти, Кайт, і це ще м’яко сказано. Але тобі це з рук не зійде. Я свої права відстою, кажу тобі.

Ренісенб здригнулася, почувши за спиною тихі кроки. Вона різко озирнулася і, побачивши Генет, відчула звичну неприязнь.

Обличчя служниці скривилося в напівулесливій посмішці.

– Ренісенб, ти, певно, думаєш: «Тут нічого не змінилося», – сказала вона. – Навіть не знаю, як ми всі терпимо язик Сатіпі. Кайт хоча б може їй відповісти. Але не кожному з нас так пощастило! Я своє місце знаю, сподіваюся, і дуже вдячна твоєму батькові за те, що він дав мені дім, одяг і їжу. О, твій батько хороший чоловік. І я завжди намагалася зробити якомога більше. Я завжди працюю, допомагаю там і тут, не очікуючи вдячності. Якби твоя мати була жива, усе було б інакше. Вона мене цінувала. Ми були наче сестри! Вона була вродливою жінкою. Але я виконала свою обіцянку та свій обов’язок перед нею. «Придивися за дітьми, Генет», – попросила вона, помираючи. І я лишалася вірною своєму слову. Я вам усім служила й ніколи не сподівалася на «дякую» у відповідь. Я не просила вдячності й не отримувала її. «Це лише стара Генет, – казали люди, – не зважай». Ніхто про мене не думає. Та й чого б вони думали? Я просто намагаюся бути корисною, от і все.

Неначе вугор, вона обвила руку Ренісенб й увійшла до внутрішніх покоїв.

– А про ці подушки, ти вже пробач мені, Сатіпі, та я випадково почула, як Собек сказав…

Ренісенб відсунулася. В ній зринула стара антипатія до Генет. Дивно, як вони всі не любили її. Певно, через скімлення в її голосі, нескінченну жалість до себе та зловтіху, з якою вона роздмухувала суперечки.

«Ну гаразд, – подумала Ренісенб, – чом би й ні?» Певно, так Генет розважалася. Певно, життя її було позбавлене радості, і вона дійсно гарувала, як віл, не отримуючи вдячності. Але як подякувати Генет – вона так наполегливо привертала увагу до своїх зусиль, що це відбивало будь-яку щедрість.

Ренісенб подумалося, що Генет була з тих людей, які мали дарувати себе іншим, не отримуючи жодних дарів у відповідь. Вона була неприваблива й дурна. Однак вона завжди знала, що відбувається. Її безшумна хода, гострий слух, гострі пронизливі очі – завдяки цьому ніщо не втаювалося від неї. Часом вона тримала почуте при собі, часом підходила до різних людей, нашіптувала їм чужі секрети і в захваті спостерігала за їхньою реакцією на її історії.

В той чи той момент усі мешканці будинку раз по раз благали Імхотепа позбутися Генет, але він і чути про це не хотів. Можливо, він був єдиний, кому служниця подобалася, і вона платила за його покровительство щирою відданістю, яка дуже дратувала решту родини.

Ренісенб якусь мить постояла, замислившись і дослухаючись до суперечки невісток – після втручання Генет крики стали гучнішими, – а потім пішла до маленького покою, де сиділа її бабуся, Іса, із двома чорними дівчатками-рабинями. Вона була поглинута тим, що роздивлялася лляний одяг, який вони їй показували, відчитуючи дівчаток у властивій їй дружній манері.

І все-таки все було так само. Ренісенб, непомічена, стояла і слухала. Стара Іса трохи зіщулилася, та й усе. Зате й голос її, і те, що вона казала, лишалося чи не дослівно таким самим, як і вісім років тому, коли Ренісенб переходила жити до чоловіка…

Вона вислизнула з покою. Ані бабуся, ані двоє маленьких чорних рабинь не помітили її. На якусь мить Ренісенб застигла біля прочинених дверей кухні. Запах смажених качок, багато балачок, сміху і суперечок відбувалися водночас, купа овочів чекала свого часу.

Ренісенб стояла непорушно, напівзаплющивши очі. Зі свого місця вона чула, як усе відбувається одночасно. Насичений строкатий галас кухні, високий вискливий голос Іси, пронизливе верещання Сатіпі і – ледве чутне – глибоке наполегливе контральто Кайт. Переплетіння жіночих голосів – базікання, сміх, скарги, лайка, вигуки…

Раптом Ренісенб почала задихатися в оточенні цього невгамовного гамірного жіноцтва. Жінки – галасливі, гучноголосі жінки! Цілий будинок жінок – тут ніколи не буває тиші та вмиротворення – завжди лише розмови та викрики. Багато слів, мало діла!

А Хай – Хай, мовчазний