Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Автомобіль починає рухатися, і нарешті можна видихнути з полегшенням. 

Клуб, секс у туалеті (на щастя, не мій) і вишенька на торті — таємничий Спартак.

Я реально більше ніколи не буду відвідувати клуби. Це ж скільки проблем можна назбирати на свій зад за один вечір.

Коли таксі зупиняється біля воріт мого рідного дому, я бачу, як сильно напружується водій. Мабуть, знає, хто тут живе, тому й хвилюється. Мій тато — власник будівельної компанії, і його знають всі у цьому місті та за його межами. 

Оплачую подвійний тариф і залишаю автомобіль. Всього частка секунди — а той зривається з місця і їде геть. Фиркаю собі під ніс і зупиняюся під воротами. Піднімаю очі до камери та махаю рукою. Знаю, що мене побачать і через хвилину я буду у своїй кімнаті. 

Встигаю відрахувати десять секунд і чую відповідне клацання замка. Хвіртка відчиняється, і мене пропускають на територію. 

— Аліно Віталіївно, ми вас не чекали, — говорить охоронець, а я тільки хмикаю собі під ніс. Скоро татко буде в курсі, що я припхалась додому посеред ночі. 

— А я прийшла, — бурчу і прямую до будинку. Встигаю зробити кілька кроків і зупиняюся, коли бачу, як мені назустріч поспішає Давид — права рука мого татка і його відданий пес. 

— Що відбувається? Чому ти повернулася? — Давид прискіпливо розглядає мене з голови до ніг і хмуриться. Маю сказати, що цей чоловік трохи мене лякає. Високий, під два метри зростом, з колючим поглядом і такою ж щетиною на обличчі. Давиду під сорок і він одинак. В принципі, це не дивно, адже з таким чоловіком важко знайти спільну мову. 

— Так, сталося, — сухо відповідаю і намагаюся обійти чоловіка, але нічого не виходить. Він торкається мого зап'ястя своєю рукою, і так неприємно стає. Наче мороз шкірою.

— Що на тобі одягнено, Аліно? Ти була у клубі? — питає роздратовано. Не розумію, чому така реакція. Давид мені ніхто. 

— Не твоя справа! — ціджу і руку забираю. — Я вдома. Ціла і неушкоджена, а ти можеш пожалітися моєму таткові, що я неслухняна. 

Нарешті заходжу у будинок і знімаю туфлі. Ноги гудуть, і єдине бажання, яке крутиться у мене в голові — прийняти душ, а тоді можна і в ліжечко. Впевнена: завтра тато мене дістане зі своїми нотаціями, але це буде тільки завтра. 

Замикаюсь на ключ у ванній кімнаті та знімаю з себе сукню золотого кольору. Світле волосся розсипалося по плечах, а макіяж трохи потік. Ненавиджу, коли на обличчі багато косметики. Саме тому спершу знімаю тонну штукатурки та відчуваю, як шкіра починає дихати. 

Без косметики я схожа на школярку. Худорлява, низька зростом, зате з хорошими формами. А ще у мене гарні очі. Сірі та глибокі, як у мами були. 

Після душу одягаю піжаму і йду у кімнату. Лягаю під ковдру і згадую, що так і не увімкнула телефон. Впевнена: Катя там добряче нервує. Ну, звісно, якби зі мною щось сталося у тому клубі, татко влаштував би їй веселе життя. 

Було б правильно хоча б повідомлення їй написати, але так різко накриває сонливість, що сил зробити це не залишається. Думаю, це буде моя маленька помста їй за те, що покинула мене у клубі. Я не злопам’ятна, але не люблю, коли мене обманюють, а Катя це зробила.

Прокинувшись наступного ранку, розумію, що виспалася. Одягаю джинсові шорти та футболку, а волосся збираю у високий хвіст. Ні граму макіяжу на обличчя, хочу почуватись максимально вільно. 

Коли спускаюсь на перший поверх, наша куховарка ставить на стіл сніданок для мене. 

— Доброго ранку, Олено Вікторівно! — вітаюсь і роблю ковток чаю. Вдихаю аромат млинців і, не втримавшись, надкушую шматок. 

— Смачного! — на порозі з'являється Давид — і апетит як рукою знімає. А так гарно день розпочинався. 

— Дякую, — бурчу і намагаюсь їсти та не зважати на чоловіка. Виходить так собі, адже він погляду з мене не зводить. 

— Які у тебе плани на сьогодні? — питає. 

— Навіщо тобі? Хіба я зобов'язана звітувати? — відчуваю, що починаю злитись. 

— Зобов'язана, — холодно відповідає. — У твого тата деякі проблеми зараз, тому від сьогодні будеш пересуватися з охороною. 

— З якої це радості? — вибухаю від обурення. — Проблеми в тата, а не в мене! До речі, що за проблеми?

Мене завжди дивувало те, чому у тата стільки охорони. Навіщо охороняти директора будівельної компанії? Хто буде посягати на його життя? А тепер ще й мене хочуть контролювати таким чином. Ні, я на таке не підписувалася! 

— Тобі не варто хвилюватися, — заявляє Давид. — Будь гарною дівчинкою, і все буде добре. 

Хочу фиркнути, але стримуюсь. Я і так ідеальна донька свого тата. Найкраща учениця в школі, потім в універі, а тепер і тут один контроль та якісь вимоги. 

— Я збираюсь у місто. Хочу з Катею зустрітися, — кажу сердито. 

— Охорона буде тебе супроводжувати, — Давид підводиться на ноги, але не поспішає залишати кухню. — І ще одне. Твій батько не знає, що вчора ти була у клубі. І не дізнається.

— З чого така великодушність? — не можу второпати. 

— Просто хочу тобі допомогти, — Давид ледь помітно усміхається, а в мене мороз шкірою від його усмішки. — Це погано?