Читати книгу - "Неідеальна потраплянка, Ліра Куміра"

Глава 2. Голова не для того, щоб думати всілякі дурниці

Розплющую одне око, здається ліве, і намагаюся зрозуміти що ж мене розбудило. Знову сон із зеленооким красенем? Як же болить голова… Ну от знову. Що це? Чорт, та замовчіть ви вже! Дійсно, це були голоси. Я чула розмову двох чоловіків, але ніяк не могла зрозуміти про що йде мова.
Ох…
- Та коли ж ви нарешті замовкнете! - Схоже, це я сказала вголос, оскільки розмови дійсно притихли, і я встигла помітити темну постать, що наближалася до мене. Чоловік. Боже, що робить чоловік у моєму домі?
- Як ви себе почуваєте? У вас щось болить? - Дивиться співчутливо і голос такий приємний. Я мало не замуркотіла у відповідь. І цей погляд: зелені очі, здається, посміхалися. О! То це ж мій персональний сонний глюк! - Ви мене чуєте? - Нахилився до мого обличчя і запитливо підняв брову.
– А? Так. - Я просто міс Багатослівність.
- Слава дракону-предку! Як ваше самопочуття? Схоже, перенесення позначилося на вашому здоров'ї.
Це похмілля позначилося на моєму здоров'ї, а ще твої очі. Та не дивись ти так! Дідько. Адже треба йому щось відповісти.
- Я в порядку. Просто голова трохи болить, - ага, трісне моя головушка зараз. Все, зарікаюсь більше не пити, чесне слово. Намагаюся підвестися, але зеленоокий притримує мене за плечі й укладає назад. Ну і добре, не надто й хотілося.
- Лежіть, вам треба відпочити. Тіло ще не повністю пристосувалося до нашого світу, – або я чогось не розумію, або мій Смарагдик несе нісенітницю. Який ще наш світ? Я що вчора відчинила двері сектантам, і вони забрали мене до себе? Так-так, саме до себе, оскільки навколишнє оточення явно натякало мені, що я не в себе вдома.

Тільки зараз помітила оздоблення приміщення: я лежала на широкому ліжку, а поряд стояла тумбочка і видно було штору, а також шматочок вікна, за яким яскраво світило обідішнє сонце. Чорт! Робота! Знову спробувала підвестися зі словами:
- Я запізнююсь на роботу. Мені треба поспішати. - Здається, я ввела чоловіка у ступор, тому що подивився він на мене як на божевільну:
- Вам не можна підводитися. Та й про яку роботу йдеться? Мої гості не працюють. - Отетеріти. Я його гостя. А цікаво, зарплату гостям він також платить? Бо якщо не з'явитися на роботу, то можна її й втратити.

Треба хоча б подзвонити та попередити, що сьогодні не зможу прийти. Можливо, я навіть довідку якусь зможу намалювати.
- Чорт. Де мій телефон? - Зашарила руками по ліжку і подивилася на незнайомця.
- Ваш телефон? Це що? - Так, звичайно, включаємо дурня. Я почала дратуватися і зібралася вже щось невтішне сказати цьому красеню, як раптом він нахилився до мене і промовив прямо в губи:
- Люба моя, тобі не варто нервувати, я поряд. – Ось так просто. Після чого чоловік поцілував мене, ніжно торкаючись своїми губами моїх.

Так солодко, і телефон мені не так вже й потрібен, та й робота зачекає. Зараз головне, щоб він не переставав цілувати, погладжуючи при цьому мою спину.
Але щастю не дано збутися: я почула покашлювання з боку і тільки тоді побачила співрозмовника мого зеленоокого Аполлона. А там було на що витріщатися: двометрова гора м'язів із твердим, якщо не сказати жорстоким обличчям. Він наблизився, і мені вдалося розгледіти жахливий шрам на лівій стороні обличчя. Здається, я мимоволі здригнулася всім тілом.

- Дозвольте представитися, я - Ельдар, радник імператора та голова служби безпеки Хмарного палацу. До Ваших послуг, міс. - Ага, я майже все зрозуміла. Який хмарний палац? Імператори, радники.
- Ааа...
- Так, я і є той самий імператор Хмарного палацу, люба моя, - посміхнувся мій Смарагдик, широко при цьому посміхаючись. - І звуть мене Іларієм, золотце.
- Офігіти! - От і все, прощай зозуля, нехай живе психлікарня. Нервово реготнула і, заплющивши очі, впала на подушки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍