Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 2

Не знаю, скільки минає часу, перш ніж чоловік заходить до спальні, лягає на ліжко й щось друкує в телефоні. Цікаво, пише їй? Щоб не хвилювалася? Або говорить, що тепер вільний? Злість заповнює мене до позначки максимум, я стискаю руки в кулаки й хочу встати, але в цей момент він відкладає телефон і дивиться прямо на мене.

— Ми б однаково розлучилися, Валеріє, — сухо, офіційно, ні краплі не шкодуючи про те, що наша сім’я вичерпалася. — У мене незабаром народиться дитина.

Я здивовано кліпаю. Не можу повірити, що чую таке від чоловіка, тому перепитую:

— Про що ти?

— Наташа вагітна, — спокійно вимовляє, ніби повідомляє мені про підвищення або про звільнення чергового співробітника. Знову жодних емоцій.

Хоча я брешу. Емоції все ж є.

Радість.

Вона ховається в його очах, чується в розмові й помітна в тому нетерпінні, що він відчуває.

У той самий час, як мене захльостує біль, він сидить абсолютно спокійний, розмовляє зі мною і встигає щось друкувати в телефоні. Напевно переписується з нею. Вона важливіша, тому що вагітна, а я… непотрібний баласт у його житті. Пустоцвіт, який так і не приніс йому плодів.

Я кривлюсь, намагаючись сконцентруватися на чомусь іншому й не думати про те, що я і справді не помічала всього цього. Як він приходить додому, як виходить із кімнати, щоб я не чула розмову, як постійно щось пише в телефоні, ставлячи його на блокування з паролем після.

— Ти занадто гостро реагуєш, — зауважує Ігор. — До цього все йшло. Ти ніяк не могла завагітніти.

— І ти, звичайно ж, вирішив присунути інший!

Не можу стримувати себе. Хочеться вколоти його у відповідь, вдарити, змусити шкодувати про скоєне й закінчення нашого сімейного щастя. Невже він зовсім не любив мене, адже я пам’ятаю все хороше, що між нами було. І весільну подорож, і подарунки, й увагу, якою він мене обдаровував. Я до нестями в нього закохалася. В імпозантного, ділового, вродливого чоловіка, який покликав мене заміж. Я погодилася не замислюючись і до сьогодні була абсолютно щасливою.

Та що там!

Я до останнього не була впевненою, що піду. Казала собі, що не пробачу, що він зрадник, але однаково сподівалася, що він якось пояснить ситуацію, скаже, що любить тільки мене й усе було помилкою. Нерозумно, звісно, вірити в таке, але чому тільки не повіриш, бажаючи зберегти шлюб і повернути все, як було раніше.

Тільки ось як раніше вже не буде!

Ніколи.

Нічого з того, що сталося не було помилкою.

Він хотів дитину так сильно, що ми почали намагатися відразу після весілля. Медовий місяць на майже безлюдному острові, дні й ночі нестримної близькості, я думала, що точно завагітніла, але нічого не було. Звичайно, ми не зневірились, я здорова, ніколи не мала проблем, та й він теж. Ми намагалися ще. За пів року довелося йти до лікарів, які тільки розводили руками й казали, що зі мною все добре й вагітність — питання часу.

А ще лікар просила привести на обстеження чоловіка. Я благала, говорила, але він був твердо переконаний, що в нього все гаразд.

І не помилився.

Він точно здоровий, адже Наташа змогла завагітніти.

— Не злись так, — вимовляє він, встаючи з ліжка й підходячи до мене.

Присідає навпочіпки поруч, дивиться в моє обличчя, торкається холодних долонь й зазирає в очі.

— Я не можу її кинути, розумієш? Вона сина мого носить.

— Ти навіть знаєш кого?

— П’ять місяців уже, — гордо повідомляє він. — Ми були на УЗД.

П’ять місяців. Майже пів року. Приблизно в цей час ми й припинили намагатися. Поговорили й прийшли до висновку, що якщо не вдається, не будемо планувати й все прийде само собою.

— Ти не збирався мені говорити?

Уся злість і бажання влаштувати істерику або роздряпати йому обличчя кудись зникають. Я якось раптом відчуваю апатію й абсолютну байдужість. Мені навіть здається, що я його розумію. Він так давно хотів дитину, а тут син…

— Збирався, але не знав, як. Вибач мені, Лєрусь, вибач… Я не люблю її, просто… там мій син, розумієш? Син, Лєра.

Звісно, я розумію, але мені однаково боляче. Вдихнути важко, тому що груди стискає лещатами. Я ж кохаю його, а він з іншою одружиться відразу після розлучення. Вдень я ще не розуміла, що це кінець, а зараз… я маю злитися, тому що він мені зраджував. Весь цей час був з іншою, цілував її, пестив, блукав руками по тілу й напевно говорив, що я стерва, яка, на додачу, не в змозі народити йому дитину, але… мені просто гірко.

І важко, тому що ще вранці я прокинулася, приготувала коханому чоловікові яєчню, випрасувала сорочку й поцілувала на прощання. Я була щасливою, повною життєвих сил жінкою, а зараз перетворилася в безформне щось, у якого більше нічого немає.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍