Читати книгу - "До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)"

перевірити старанність сина в навчанні, і, застукавши його за студіюванням древніх, кинув шкідливі книжки у вогонь. Юнак у відповідь розридався, і розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примірник Вергілія і «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньї, але з перервами, і тільки до батькової смерті.

Осиротіли брати Франческо і Ґерардо доволі рано: на час батькової смерті старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, їхня «найкраща мати в світі», померла молодою. Франческо написав на її смерть одну з перших своїх поезій: 38 рядків, за числом прожитих мамою років.

Видається, саме завдяки батьковим авіньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «світського каноніка», що давало йому сякі-такі засоби до прожиття і не передбачало особливих турбот. Взагалі, відтоді синекура — у тій чи іншій формі — давала йому якщо не цілковиту незалежність, то, принаймні, можливість займатись тим, що серцю любо, і світський канонік Франческо, понад усе цінуючи особисту свободу, до кінця життя полював на нові приходи-канонікати (sine cura, буквально — «без турбот»: своєрідна папська стипендія, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському університеті і покрутившись при Папській курії, він набув корисні знайомства, зокрема з родиною Колонна — нащадками аристократичного давньоримського роду.

Інша біографічна подробиця, визначальна, увійшла в шкільні підручники і згадується навіть у найкоротших словникових статтях, де між інформацією про дату та обставини народження і про дату та обставини смерті неодмінно буде сказано, що «в літо Господнє 1327, зранку 6 квітня, у соборі Святої Клари, в Авіньйоні» Франческо побачив Лауру, кохання до якої вилилось у кількасот поезій, які він писав усе життя і які визначили розвиток європейської поезії на кілька сторіч.

Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнства — Блаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.

Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точніше — геть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.

На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Аліг’єрі. Обидва флорентійські вигнанці, обидва приречені на роки поневірянь, обидва оспівують свою ідеальну обраницю — Беатріче, Лауру, — обидва знаходять прихисток при дворі то в одного, то в іншого можновладця. Обидва навіть померли в колі дітей, яких мали від тих жінок, з якими не жили і яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнішніми подібностями ховаються глибокі розбіжності.

Безперечно, доля вигнанця відбивається на особистості. Але, напевне, не одне й те саме — стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батьківщина — це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вітчизна — це мрія, до якої йому вільно прагнути. Він ніколи не нарікає, як Данте, на «солоний хліб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи містами Апеннінського півострова, відчуває себе вигнанцем на італійській землі, то Петрарка любить Італію, не виокремлюючи в ній «малої батьківщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, розділена на — часто ворожі одне до одного — королівства, князівства, дукати, маркграфства, — це Європа без меж і без кордонів. Кордони він просто ігнорує. Сьогодні про Петрарку починають дедалі частіше говорити як про «першого європейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського університету, «ми можемо сприймати Петрарку як тріумф європейського громадянства, яке він сам запровадив, а продовжили його послідовники: в Італії, ясна річ, усі петраркісти, а в Європі Шекспір та інші, аж до сучасних. Навіть у недавні часи були поети, як […] Мандельштам, […], що написали дивовижні сторінки про Воклюз, акурат імітуючи Петрарку»[3].

Зрештою, найрідніший дім він знайшов собі не в Італії, а там, де найбільш затишно почувався, — у невеличкій долині серед гір Провансу, що так і називається: Воклюз — «Міжгір’я» (Vaucluse, фр.). Тут, у містечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справді б’є джерело, з якого народжується річка Сорґ, або італійською Сорґа (згадаймо принагідно оту річку з сонета Зерова), були написані, замислені, початі найрозкішніші шедеври, малі й великі. З малих найяскравіше відбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцоні «Chiare, fresche et dolci acque» (126):

Струмені кришталеві ясні,

в яких скупалась

єдина та, яку кохаю;

і дерева гілки приязні,

на які спиралась

(я, зачарований, зітхаю), —

духмяне різнотрав’я гаю

квітчало у стебельця

янгольське лоно, —

ефір, у владі Купідона,

де чар очей мені розкраяв серце:

священні води й луки,

моєї слухайте слова розпуки!

Коли так небо повеліло,

що я на присуд долі

навік свої склепити очі мушу,

волію упокоїть тіло

у вашім чуйнім колі,

щоб горі відпустити голу душу.

Без болю й скрухи рушу

В обійми смерті передчасно,

бо сподіванням тішусь,

що знайдуть мир і тишу

дух змучений і плоть нещасна:

душа — в блаженній високості,

в могилці серед квітів — кості.

Якби ж то повернулась

в розмай гордячка мила,

нехай би, озирнувшись на долину,

там поглядом ковзнула,

де в перший раз уздріла

мене в благословенну днину;

побачила б там каменину —

надгробок мій непишний —

і ніжно б так зітхнула,

що стиха б сколихнулась

могилка, а вона, невтішна,

сльозу змахне габою

і до небес обернеться з журбою.

Весняним цвітом крони

на неї засівали;