Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

сутінки, здавалося, мали над ним цілковиту владу. Чоловік становив єдність із рослинами, він ставав частиною ботанічного саду. Бачачи цей пам'ятник спокою, ніхто не міг і підозрювати, що людина в сутані чекає зараз на важливу зустріч. Можливо, найбільш важливу в його кар'єрі, а може вона вирішить про все його подальше життя. Нерви? Ні. Тумський Острів – це простір спокою та роздумів. Цей острів містив лише костели, штаб–квартири орденів, католицькі навчальні заклади та музеї з вуличками, освітленими виключно газовими ліхтарями. А ось місто навколо жило все швидше. Там давно вже не відміряли час місяцями чи тижнями. Базовою мірою часу були години та хвилини. Ба, та мало не секунди. На Острові ж час відміряли по–іншому тисячами років. Найменшою міркою був вік. Сто років… Ну гаразд, іноді десятиліття. Тому справа, яка могла вкрай драматично змінити долю безлічі людей, і коріння якої знаходилося на початку шістдесятих років, у картотеці мало знаходитися в розділі "Найновіших подій". Половина століття тому? Та це мало не синонім "вчора".

Нечисленні перехожі, що залишали ботанічний сад, придивлялися до священика з цікавістю. Не тому, що той нерухомо застиг на лаві. Увагу привертав його зовнішній вигляд. Неозброєним оком було помітно, що його сутана була пошита з тканини, набагато дорожчою, ніж одяг першого стрічного ксьондза, ну а золотий годинник міг дозволити собі мало хто з випадкових спостерігачів. Дивували і волосся, ретельно укладене, підстрижене з досконалістю якогось майстра. Доглянуті кисті рук, обличчя. З причини педантичної турботи про кожну дрібницю деякі підозрювали, ніби Вебер є геєм. Даремно вони це. Не був. Цей зовнішній вигляд був пов'язаний з його роботою, яка полягала, серед іншого, у частих зустрічах зі світськими жінками. Ксьондз Вебер був начальником вроцлавського відділення Вісімки. У цій єпархії він був керівником церковної розвідки.

Телефон, що видно в кишені, несподівано відгукнувся. Один тихий сигнал. Вебер піднявся, неквапливо розправляючи кістки, що дали про себе знати. Востаннє він подивився на найкрасивіший ставок. Озерце було реліктом від засипаної річки, більшість ботанічного саду знаходилася в її давньому руслі. Вебер посміхнувся до своїх думок. Вроцлав був особливим містом, частково розташованим на островах.

Перед головною брамою на нього чекала висока, молода жінка. Їй було не більше двох десятків та ще кількох років. Міні–спідниця відкривала стрункі ноги спортсменки, а колір одягу ідеально відповідав кольору "порше кабріо", припаркованого метром далі.

– Благослови Господь, – жінка мало не присіла в кніксені.

– Благослови Господь, – відповів священик, оцінюючи її поглядом.

– Пліткуємо?

Та зробила негативний рух головою.

– Мені потрібно сповідатися.

Вебер закусив губу. Жінка–кур'єр мала передати щось справді таємне, раз не могла зробити це у звичайній бесіді. Вісімкою була розроблена одна з найкращих процедур конфіденційності на світі. Бо, як людина, яка вірує від щирого серця, навіть полонена і піддана тортурам вона нічого не видасть. Принцип простий: мовчання, але потім нагорода. Якщо справа просунеться надто далеко, він стане мучеником.

– Сюди, – вказав він жінці дорогу до маленького костельчика, вбудованого в послідовність старовинних кам'яних будинків. Мало хто знав, що у такому місці може існувати ще одне святилище. А воно просто губилося серед величних, величезних готичних споруд, що знаходяться довкола.

Вебер відчинив двері старомодним, величезним ключем, який скреготнув у замку, що пам'ятає, схоже, ще нашестя наполеонівської армії на Бреслау. Тільки всередині маленької церкви вони не затримались. Наступні, ретельно приховані двері ксьондзу довелося відкрити іншим ключем: пластиковою картою, проведеною через пристрій для читання, і кодом, введеним з невеликої клавіатури. Вони увійшли в невелике приміщення, в якому одразу засвітилися люмінесцентні лампи. Тут Веберу треба було відчинити треті двері. Скляні. Вони замикали мікроскопічний бокс, в якому стояли тільки лавочка для молитви і стілець. Коли вони вдвох опинилися в середині, священик увімкнув генератор коливань. Тепер уже ніхто не міг їх підслухати.

– Тобі потрібно більше часу для підведення рахунку совісті, моя доню? – спитав Ве–бер, сідаючи на стільці.

– Ні, отче. – Рахунок совісті я здійснила ще раніше.

Той відкрив на колінах Біблію, відповідним чином склав стільця. За допомогою пульта дистанційного керування приглушив лампи. Потім почав молитись.

– Можемо починати, – шепнув він через тривалий час.

Молода жінка опустилася навколішки, поправляючи міні–спідницю.

– Приступаю до святої сповіді...

Вебер сидів, зосередившись, зі складеними руками. Він мав чудову пам'ять на деталі. Слова дівчини об'єднувалися в його голові з фактами багаторічної давності, подіями, особами людей, яких, часто, вже не було в живих. Він відчував, як у нього починають тремтіти руки. Не міг він контролювати і прискореного дихання. Тоді він важко зітхнув і витер піт, що зібрався над бровами. Несподівано скляне, звуконепроникне приміщення здалося йому занадто малим для двох чоловік, йому здавалося, ніби він починає задихатися. Продумані, реалістичні і точні слова, які він чув, викликали, що десь в глибині душі прокльовувалося давним–давно вже забуте почуття. Господи Ісусе і Діво Маріє! О Боже милостивий! Гидкий страх, що викликає нудоту і паралізує. В ірраціональному рефлексі йому раптом здалося, ніби чуттєвий запах жінки, що стоїть поряд на колінах, перетворився на цвинтарний сморід, а її теплий голос – у посудину, наповнену отрутою, що сочиться йому в голову. Спокійно! – докорив він себе подумки. Це лише кур'єр! І спробував заспокоїти подих.

Коли дівчина перестала говорити, він відпустив їй гріхи і призначив символічне покаяння "за гріхи, яких не пам'ятала". Без слова вони вийшли зі звуконепроникного скляного боксу, а потім і з маленького костельчика, втиснутого між великими будинками. Протверезив його тільки свіжий вечірній вітер.

– Хочеш переночувати, дочко моя? – Запитав Вебер.

– Ні, дякую. Мені треба швидко дістатися Варшави.

– Нехай же Господь веде тебе.

– Благослови вас Бог, – попрощалася жінка з ксьондзом.

Коли та пішла, священик на неї вже не дивився. Він вийняв мобільний телефон і відстукав есемеску своїй секретарці. На Тумському Острові всюди було близько. Хоча для того, щоб пройти його від одного кінця до іншого, потрібен був якийсь час, найважливіші установи знаходилися тут на відстані кількох десятків, найбільше – кількох сотень кроків. Коли Вебер дістався воріт курії, сестра Юстина вже добігала з іншого боку.

– Так, що бажаєте, святий отче? – дещо голосно відгукнулася та.

– Проведи мене.

Він відчинив хвіртку, щоб вони могли увійти на внутрішній дворик.

– Нам потрібна підтримка зовні.

Заінтригована черниця подивилася на його обличчя, даремно бажаючи хоч щось зрозуміти. Вебер давно вже взяв нерви в руки, його помічниця ні