Читати книгу - "Кохання. Замовляли?, Ярл Конг"

Розділ 2

Я ніби перебуваю в машині, а складається враження, що в прострації. Я ніби дивлюся в лобове скло, а таке враження бачу тільки одну велику розмиту пляму. Мозком усвідомлюю, що варто вийти, потрібно дізнатися, наскільки все кепсько, але водночас і надалі продовжую сидіти на місці. Бо не хочу знати, наскільки все погано. Я збила людину - це факт. Вона лежить на асфальті - це теж факт. Але от... Чи ця людина жива? Ось це питання й надалі сковує моє тіло та не дає поворухнутися.

Так набагато краще. Зліва від мене починає дути холодне повітря й воно обдає моє розпашіле обличчя, зменшуючи водночас градус температури в автомобілі та головне в моєму тілі.

- Дівчино, з вами все гаразд? - Звучить десь так само зліва, звідти й надходить морозний вітер. - Дівчино, ви мене чуєте?

Я чую, прекрасно чую, але шия так само як і все тіло наразі як камінь, тож нічого не можу з собою вдіяти, надалі витріщаюся в скло. Надіюся, що та людина як Господь Бог оживе й піде по своїх справах, а я не візьму гріх на душу...

- Дівчино! Та зверніть же на мене увагу! Дівчино! 

Крик посилюється, я тепер на сто відсотків впевнена в тому, що ці звуки підкинула не галюцинація. А потім... Схоже якимось чином ця людина зрозуміла, що я десь далеко думками звідси, тож схопила мене за корпус та повернула до себе. Таким чином, що я мала тепер змогу бачити перед собою... Чоловіка. Доволі таки молодого чоловіка. Який наступної секунди почав клацати у мене перед очима своїми пальцями, схоже таким чином бажав привести мене до тями.

- Ви мене чуєте? Бачите?

- Так..., - на щастя, з голосом було хоч трішки краще, тож я навіть розродилася на це єдине слово. При цьому намагалася кивнути головою, але не знаю, чи це вийшло, бо досі відчувала, що моє тіло не моє в цю мить. Ніби я його взяла напрокат та ще не була в курсі, як правильним ним керувати.

- Все добре, не переймайтеся. Це звичайний алконавт, - і чоловік кивнув головою в бік силуети, який не так давно... чи вже давно? Чорт його знає, я втратилася в часі. Коротко кажучи, чоловік киває в сторону, де має лежати той силует. - Він кидається під колеса автомобілів, а потім погрожує, що звернеться в поліцію. Таким чином розводячи людей на гроші. Минулого тижня я втрапив у таку саму халепу з цим покидьком. Теж хотів розвести мене на пляшку. Агов, ви мене почули? Гей, дівчино, ви тут?

- Так..., - я то почула, кожне слово почула, але не все могла переварити, тож досі в шоку.

- Зможете їхати?

- Так..., - хоч я і не впевнена, що зможу всім корпусом повернутися до лобового скла, не те щоб керувати автомобілем.

- Тоді я зараз прийму цю мерзоту, а ви рушайте, - а після обійшов машину, нахилився, а вже наступної миті я побачила, як він міцно тримає якогось чоловіка та тягне його до тротуару.

До мене тільки зараз почали доходити слова цього незнайомця, який звертався до мене, а все через те, що я побачила, як цей силует, котрий валявся під капотом мого автомобіля, воскрес і вже через пару секунд почав самотужки йти на своїх двох та сваритися з моїм рятівником. Котрий помахав мені рукою та показав рушати далі. Він на цьому наполягав та ще купа машин, яким ні чорта не подобалося, що я влаштувала затор.

- Доброго дня, ви хочете відправити посилочку чи отримати?

Саме ці слова наступного разу привели мене до свідомості. Якимось магічним чином я змогла рушити з місця аварії, яка й не була аварією, проїхати до відділення пошти й наразі я стояла перед працівником цієї ж пошти. 

- Доброго дня, - хоча наразі це привітання вже більше звучало, як знущання, а не справді гарне побажання, - отримати.

- Добре, продиктуйте номер вашої посилочки чи то номер вашого мобільного.

Я вкотре діяла як на автоматі, ситуація з тим алконавтом ніяк не виходила з моєї голови. Це ж треба так заробляти кошти... Жах...

- Вибачте, - так, зосереджуємося на цьому працівнику пошти, поміркувати я можу й потім, наразі головне забрати подарунок сина та вирушити до малого, - сталася помилка і...

- Яка помилка? - Якщо до цього моменту я літала у хмарах, то наразі ці всі хмари дуже швидко вивітрилися з моєї голови, адже на зміну прийшла хвиля занепокоєння. До того ж вона була настільки потужна, що я повністю прийшла до тями. До кондицій, у яких я знаходилася, коли вирушала з роботи додому. 

- Напевно, на тому відділенні, з якого робили відправку, сталася помилка і ваша посилочка поїхала в інше місто...

- Як це в інше місто? Чому? - Ні, ні, тільки не це...

- Тільки не переймайтеся, ми можемо зробити переадресування й невдовзі ваша посилочка приїде до вас, - працівник пошти явно бачив, в якому переполоханому стані я знаходжуся, тож почав заспокоювати. 

- І коли ж вона приїде? - Ось тільки ці заспокійливі слова на мене не подіяли, якесь кепське заспокійливе, певно, прострочене...

- Післязавтра.

- Післязавтра? - Перепитала я, надіючись, що мені здалося. Та, на жаль, не здалося, бо хлопець ствердно кивнув головою, запевняючи, що вуха мене не підвели. - Але ж новорічна ніч вже завтра...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍