Читати книгу - "Вовчиця. Присяга крові, Анна Юняєва"

– Досить, Ельзо! – у розмову підключився Ніко. Мати та Тео спостерігали за всим, по обличчю гостя розповзлася посмішка, йому подобалося те що він бачить. – Це я запропонував видати тебе заміж за Тео Вільтона, ти і так не квапилася із заміжжям, твій час прийшов.  

Ельза розвернулася до Ніко, її очі стали янтарними. Коли вона загарчала, то оголила свої ікла. Вовчиця кинулася на брата схопивши його за шию та підняла до гори, від чого його ноги не могли торкатися підлоги. Він намагався вирватися, проте все було марно.  

– Як ти посмів вирішувати за мене? Я тобі довіряла! Єдиному після батька, кому я без роздумів могла довіритися! – вона сильніше надавила на його шию. – Спрага до влади затуманила твій розум. Невже ти з Майлом настільки дурні, що недооцінили мене? – Вона кинула його в бік стіни, Ніко вдарившись спиною впав на підлогу та жадібно хапав повітря. – Завтра опівночі я прийду прийняти участь в ритуалі, до цього часу не смій являтися мені на очі. – Ельза розвернулася та направилася в свою кімнату під пильним поглядом присутніх. 

– Мене не попереджали, що моя наречена така норовиста. – піднявшись з дивана промовив Тео не приховуючи посмішки. – Я накажу підготувати все до весілля, свято відбудеться в клані Вільтонів. Проведіть мене до моєї кімнати. – наказним тоном сказав Альфа дивлячись на Майла. Після чого, всі розійшлися. 

Ельза не могла заснути, вона встала з ліжка та підійшовши до вікна відчинила його. Повітря легенько пройшлося по її обличчю. Роздягнувшись вона почала обертатися на вовчицю, після чого вистрибнула з кімнати та помчала в ліс. Ельза відчула людський запах, зупинившись вона зрозуміла, що відійшла досить далеко від дому. Принюхавшись до слідів вовчиця пішла за запахом та наткнулася на хатину, біля якої стояло троє чоловіків п’ючи пиво. Вона загарчала, чим звернула увагу на себе. Чоловіки перелякано поглянули на звіра, Ельза помітила, що один з них дістав рушницю, тому вона побігла геть. Дівчина відчула, що чоловік пішов її слідом, тому сховавшись за деревом почала набувати людську подобу. Вовчиця чула як чоловік наближався, тому повільно почала виходити з укриття. Побачивши перед собою оголену дівчину чоловік почервонів та відвернувся. 

– Тут розгулюють вовки, не найкраща ідея для прогулянок. – розгублено заговорив незнайомець.  
Ельза наблизилася до нього. 

– Я купалася в річці неподалік, проте побачила вовка та кинулася тікати не прихопивши речей. – Чоловік зняв з себе олімпійку та повільно обернувшись накинув на Ельзу.  

– Так, ми теж його бачили неподалік нашої хижини, на диво звір велитенський. Гадки не мав, що тут водяться такі. – сказала людина дивлячись в очі дівчини. – Я - Лайзо. – посміхнувшись продовжив чоловік. 

– Ельза. – сказала вовчиця протягуючи руку до чоловіка. Він обережно взяв її руку та поцілував не відводячи погляду від її очей. 

– Ти далеко мешкаєш? Тут небезпечно, я проведу тебе. – дівчина хотіла відмовитися, проте Лайзо не дав їй цього зробити. – Я наполягаю. – продовжуючи розтягувати усмішку сказав він. 

Та позаду розчулися людські голоси. 

– Лайзо! – голоси наближалися, чоловік обернувся та побачив в далині силуети друзів. 

– Я попереджу їх, що відлучуся і... – та коли Лайзо повернув голову, де мала стояли Ельза, то нікого не побачив. Він обернувся навколо, проте її ніде не було. 

– Ось ти де. – поклавши руку на плече відповів друг. – Ми вже налякалися, знайшов вовка? – запитав він поглядаючи на Лайзо. 

– Він втік, ходімо. Нам немає що тут робити. – всі рушили вперед, а Лайзо відчувши пильний погляд обернувся назад, проте там нікого не було. Коли вони зникли, то із-за кущів вийшла вовчиця поглядаючи їм в слід. Ельза схопила в пащу олімпійку та помчала до свого будинку. 

Наступний день промайнув дуже швидко. Вовчиця майже не виходила зі своєї кімнати. Коли настала майже північ, то вона рушила до печери, де мав пройти ритуал. 

Вся стая вже була на місці, також вона відчула запахи вовків з інших кланів. Підійшовши до печери, біля якого стояв Бета вона зупинилася, Ельза відчула погляд в спину, тому обернулася. Тео дивився на неї та шкірився, його очі засяяли блакитним. Вона почула голос в своїй голові: 

– “Не затримуйся, люба” – на що вовчиця відповіла гучним гарчанням, через що всі покосилися на неї, а Тео це лише повеселило. ЇЇ відволік Сальван - Бета стаї, який намалював їй знаки на лобі, вилицях та сказав: 

– Нехай наші пращури оберуть гідного ватажка для Лерісонів. – після чого, вказав на вхід у печеру. Ельза увійшла туди та побачила Ніко з Майлом, а за нею слідом увійшов Сальван. Він підніс кожному напій. Першим ковток зробив Ніко, потім Майл. Вони рухнули на землю, після чого слідом за ними рухнула й Ельза випивши напій. 

 Вона отямилася в лісі, навколо був туман. Підвівшись вовчиця не впізнала місце, проте відчула непереборне бажання бігти. Ельза побачила роздоріжжя, вона відчула шепіт який манив її кудись за собою, тому рушила по цій стежині. Підійшовши ближче вона побачила річку, біля якої стояв батько. Він мовчки дивився на неї, а потім вказав шлях до води, Ельза послідувала у річку й нирнула в неї з головою. 

 Всі, хто стояв на дворі почули гучний вий та почали перетворюватися на вовків, вони відповіли хором на вий нового ватажка. Всі стояли в очікуванні схиливши голови. З печери вийшов величезний вовк, який видавав гарчання та пронісся поглядом по стаї знову завив, піднімаючи голову до місяця. Зграя зробила те ж саме вітаючи Альфу.  

 Вовк, який вийшов з печери почав перетворюватися та приймати людську подобу. Всі завмерли від несподіванки, коли побачили перед собою Ельзу. Від неї відчувалася нова сила, її погляду було неможливо вистояти. За нею вийшли брати, які відчувши Альфу не змогли не підкоритися, вони стали на коліно та опустили голову віддаючи шану ватажку, а за ними прослідували інші. 
Ельза поглянула на вовків та побачила Тео, який єдиний хто не схилив голови. Він пильно дивився на неї. Вона рушила стежиною, якою прийшла до печери, а позаду неї вона чула вигуки: