Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

130
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 53
Перейти на сторінку:

І хоч у роботі цій я нічого не тямила, старалася як могла, вникала, виконувала всі доручення, зі шкіри геть лізла. Гроші дуже були потрібні - мама подалася у волонтери, і в сім'ї працювала тільки я, та й Тамару Сергіївну підводити не хотілося. Вона до мене дуже по-доброму поставилася, за помилки не докоряла, терпляче пояснювала і вводила в усі премудрості бухгалтерського діла.

Загалом жінка не тільки мене виручила, а й стала майже другом. Вона в цілому була дуже доброю, працьовитою і чуйною людиною, і за бізнес цей вболівала всією душею. Тільки вона була просто бухгалтером, а чомусь несла на собі всі організаційні питання, ухвалювала всі важливі рішення, персонал наймала, і за рахунками платила, і всією дозвільною документацією займалася. Сама фірма не була великою, і називаючи приміщення офісом, я, звісно, погарячкувала: кімнатка три на чотири в торці новобудови мала вельми непрезентабельний вигляд, але цілком відповідала масштабам бізнесу. Невеликий ФОП, що займається перевезеннями нафтопродуктів, не хвалився мільярдами, а штат складався лише з кількох співробітників - Тамари Сергіївни, віднедавна мене, та ще кількох водіїв. Однак, яким би скромним цей бізнес не був, мені все ж здавалося дивним, що його власник абсолютно не цікавиться своїм дітищем. Про що я не соромилася періодично заявляти, але Тамара Сергіївна відмахувалася, "у нього є причини", "складний період" і все в такому дусі.

"Працюй, не вередуй. Тобі-то він нащо, головне, щоб зарплата капала. Час-то важкий який" - бурчала жінка, варто було мені вкотре заїкнутися про нашого таємничого начальника. І мені знову доводилося засовувати цікавість подалі і просто працювати. І працювати багато, відповідально і спритно, часто братися за складні завдання і проявляти ініціативу. Але сьогодні, схоже, я переоцінила свої можливості - завдання виявилося мені не під силу.

Ні в ДСБТ, де мене пів дня ганяли з кабінету в кабінет, ні у відділенні поліції - де мене просто не стали слухати, - я не досягла ніяких успіхів, тільки час втратила, і незліченну кількість нервових клітин. Поки бігала, попутно безперервно надзвонювала начальнику, але той так і не спромігся відповісти. Зрештою, вже до тремтіння роздратована, я психанула, відправила йому купу гнівних текстових повідомлень в усі можливі месенджери, про всяк випадок додала голосових, і поспішила назад до офісу.

Дісталася вже близько третьої, голодна і дуже зла. Доповіла про свої неуспіхи Тамарі Сергіївні - добре, що вона вже трошки заспокоїлася і сприйняла відсутність хороших новин зі звичним спокоєм, - і, витягнувши з сумки ланч-бокс із супчиком, поспішила в сусідній кабінет "грітися". У нас мікрохвильовки не було, але дівчатка-сусідки милосердно дозволяли користуватися їхньою, за що їм низький уклін, бо помирати мені голодною смертю, або давитися холодним супом - і ще невідомо що гірше.

Коли я голодна, я і без нервування в дурних держорганах - оголений дріт, не підходь - уб'є. А зараз - так і поготів. Роздратування так і хлюпається всередині, як отрута, виливається через край.

Знаючи себе, намагаюся не доводити до таких станів, і швиденько поїсти, от і зараз я так поспішала зі своїм ароматним гаряченьким супчиком, що, вискочивши у коридор, не помітила постать, яка раптом виросла в мене на шляху. Моргнути не встигла, як на мене налетів величезний чолов’яга, що виріс ніби з-під землі, ледь не збиваючи з ніг, а мій ароматний суп, вискочивши з рук, підлетів у повітрі й опинився на його штанях.

Чоловік зашипів, пахнувши на мене перегаром, і голосно смачно вилаявся.

- Дивись, куди преш! Чи очі повилазили?! - Закричав кремезний чолов’яга, витріщивши очі і змахнувши руками так різко, що здавалося, хотів мене відкинути від себе.

Я ледь не заричала від обурення і злості. Це ще що таке? Це як називається? Щоб якийсь неохайний, неголений мужик із пекельним похміллям, на мене тут руками замахувався?!

- Та це ви дивіться, куди йдете! Або вимахали з шафу розміром - під ноги дивитися не треба?! Очі позаливав - і можна людей збивати? - Закричала я у відповідь. - Це був мій обід, чорт би вас побрав!

Чоловік, сторопівши, розкрив рота, і ніби не знайшов, що відповісти. Але відповіді я й не чекала: нещадно чортихаючись, підібрала свій уже порожній ланч-бокс і, злобно блиснувши очима, покрокувала в офіс.

- Коза малолітня! - Відмерши, кинув чоловік, обходячи мене збоку, прямуючи, вочевидь, до туалету.

Я не затрималася з відповіддю.

- Йолоп-переросток! - Виплюнула, не дивлячись у його бік, і зникла за дверима кабінету. 

От що за день такий?! Знущання просто. Якого біса все навалилося разом? Не можна там дозувати ці неприємності - одну сьогодні, іншу через тиждень? Я так довго не витримаю - кукуха ручкою помахає. Не вмію я з таким стресом справлятися. А голодна - так і поготів. Порожній шлунок мозок відключає, гальма геть зриває.

Продовжуючи лаятися на що світ стоїть, я побігла в магазин. Мені терміново потрібно було поїсти, інакше я за себе не ручаюся - від злості крило так, що здавалося, захлинуся. Купивши пиріжок і каву, рвонула назад в офіс. Думала тільки про те, як зайду зараз, сяду за свій стіл і вгризуся в ароматний пиріжок. І ніхто, ніхто! не посміє відірвати мене від трапези, а якщо хто посміє - бути біді.

Але плани мої виявилися нездійсненною розкішшю. Ледве зайшла до кабінету, оторопіла: той самий мужик із коридору, спершись рукою на стіл Тамари Сергіївни, щось їй віщав.

1 2 3 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мала, Ліана Меко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мала, Ліана Меко"