Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Лана незворушно знизує плечима, коли Карина намагається прочитати по очах її думки, а я розриваю упаковку з морозивом і облизую верхню частину зі смаком ожини. Хімічний смак кольорового льоду — ще одне із моїх нових уподобань. Ми стоїмо поруч вже більше п’яти хвилин і ще не обмінялися жодною більш-менш значущою фразою. Раніше я знала, про що вони думають, а тепер у їхніх поглядах більше загадок, ніж я можу розгадати. Я облизую губи й обіймаю Карину, щоб відволіктися від роздумів про те, що дівчата розчаровані побаченим.

— Вирішила кардинально змінити образ? — Карина дістає з сумочки маленьке люстерко і перевіряє макіяж. Все-таки міс цікавість не витримала і вирішила дізнатися причину мого перевтілення з метелика в гусінь. Впевнена, вона думає саме так, адже таким епітетом ми нагороджували однокласниць і дівчат з паралельних, які не надто любили трудитися над гламурним образом. Зараз мені соромно в цьому зізнаватися навіть собі, а тоді я не мала вибору. Ти або в системі, або стаєш мішенню для знущань разом з іншими.

— Захотілося відпочити від офіційно-ділового стилю. Трохи свободи нікому не завадить, — намагаюся придати голосу більше впевненості. Семестр в компанії людей, що звикли відкрити висловлюватися і захищати власну точку зору, не пройшов марно. Цікаво, що б сказали дівчата, якби дізналися, що одяг, який я ношу на пари, не дуже відрізняється від сьогоднішнього образу?

— Що будемо робити спочатку? — збуджено запитує Карина і грайливо штовхає мене. Завжди галаслива і повна енергії. — О, Боже, ми повинні покататися на колесі, перш ніж вип’ємо какао. Пам'ятаєш, що сталося минулого разу? Я ніколи не забуду, як мені було погано. 

Ми з Ланою сміємося, згадуючи, як вирішили прокатитися влітку на атракціоні в парку. У Карини був великий стакан молочного коктейля, з яким вона відмовилася розстатися і пішла кататися, тримаючи його у руках. Це була наша прощальна прогулянка перед тим, як ми роз’їхалися на навчання.  

— О, так. Мені довелося викинути мої Levi's, коли ти на них вилила коктейль, - жартує Лана. -- Цього разу я не сідатиму поруч з тобою. — вона показує на моє морозиво, яке я наче рідне, притискаю до грудей. 

— Ти збираєшся все життя мені докоряти? -- очі Карини розширюються, і вона надуває губи. — Я вибачалася тисячу і один раз. Не будь такою злюкою.

Лана посміхається, її погляд стає поблажливим.

— Не буду. Тато купив мені на день народження нові з осінньої колекції. 

Частина моєї тривоги розсіюється, коли ми без особливих зусиль повертаємося до наших звичних жартів, наче й не минуло багато часу з нашої останньої зустрічі. Зв'язок між нами все ще існує. Дівчата не роблять зауважень щодо змін у моїй зовнішності - жодного макіяжу, за винятком тонкого шару туші і блиску на губах. Яма в моєму шлунку зменшується, і я почуваюся більш спокійно, коли ми прямуємо до колеса.

Поки ми йдемо до атракціону, вони по-доброму дражнять мене через колір мого язика, яеий пофарбувався у фіолетовий. Сміючись і гордо демонструючи його, я не помічаю, куди ступаю, коли ми стаємо в чергу. Один з моїх шнурків опиняється під чужим ботинком, я втрачаю рівновагу і падаю. Незграбно махаю руками, як того разу, коли вперше стала на ролики без інструктора.  

Дівчата з жахом спостерігають за моїм падінням і фейеричним прольотом морозива над головами людей в черзі. Декілька голосів одночасно скрикують, потім щось грюкає, і перш ніж приземлитися на коліна, я стикаюся з міцною фігурою. Чиїсь руки, здається, без зусиль піднімають мене вгору. Велика тепла рука хапає мене за лікоть і піднімає, поки я не опиняюся на ногах.

— Вибачте, мені так незручно. Дякую, що…, — мої слова обриваються, коли я розвертаюся і стикаюся віч-на-віч з неочікуваним.

О, Боже мій. Ні. Хто завгодно, тільки не він. О, Боже.

Через шум у вухах приглушений вереск Карини чую, як крізь ковдру. Ковальчук Богдан стоїть переді мною, струшуючи залишки морозива, яке я ненавмисно вивалила на нього. Він дивиться на мене з тією ж злістю, з якою обзивав мене в школі. Його густе каштанове хвилясте волосся спадає на лоб, коли він нахиляється, щоб стерти рідку кольорову субстанцію зі світлої парки. Ненависть затьмарює його погляд, коли він злизує зелену краплю з повних губ.

З мого горла виривається здавлений писк, і його погляд зупиняється на мені. Спочатку я думаю, що він не впізнає мене, але потім його очі пробігають по моїх рисах. Я дивлюся на його стиснуті щелепи і відчуваю, як ненависть яскравими іскрами бризкає з його очей на мене. Він наче не вірить своїм очам. Цього не може бути.

Дивом  мене не зачепила жодна крапля мого розталого смаколика. Все опинилося на обличчі та парці Богдана, коли я спіткнулася, втративши рівновагу.

— Бодя, - прошипів один з його друзів крізь придушений сміх, тримаючи побитий скейт, наче щит. Дошка Богдана валяється на землі. Він відкинув її убік, коли ловив мене. 

— Чудово, Вухо, - бурмоче Богдан, притискаючи мене до асфальту своїми пронизливими зеленими очима. Цей погляд я намагалася забути і мені це майже вудалося. А тепер він, наче демон, з’явився переді мною, вибиваючи опору з-під ніг і повітря із легенів. 

Вухо. Нічого не змінилося. Я намагалася втекти від минулого, а воно повернулося, коли я найменше його чекала. Цей хлопиць ненавидів мене, роками робив життя нестерпним, змушував рахувати дні до випускного. Я готова згоріти від сорому. Його друзі і просто цікаві, що випадково опинилися поруч, дивляться на картинку, яка нагадує німу сцену в провінційному театрі, і тихенько посміюються. З мене. У цю мить хочу провалитися під землю і більше ніколи не бачити білого світу.