Читати книгу - "Зламані янголи"

більшість війн, викликали певні серйозні почуття.

— І ще одне.

— Так, полковнику.

— Це лейтенантська форма. А звання полковника в командуванні Клину немає. Постарайся це запам’ятати.

Тоді з якоїсь понівеченої частини мого тіла ринула величезна хвиля болю, прослизнула повз руки ендорфінових викидайл, які стояли біля дверей мого мозку, й почала істерично верещати свій звіт про ушкодження, звертаючись до всіх охочих послухати. Усмішка, яку я закріпив на обличчі, розтанула, як, напевно, розтанув міський ландшафт у Івенфоллі, і мені різко захотілося кричати, не зважаючи ні на що.

Коли я прокинувся, десь просто піді мною похлюпувала вода, а обличчя й руки мені зігрівало лагідне сонячне світло. Хтось, швидше за все, зняв з мене розідрані шрапнеллю рештки кітеля, залишивши мене в самій майці Клину. Я поворушив однією рукою і злегка торкнувся кінчиками пальців гладеньких від віку дерев’яних дощок, теж теплих. Сонячне світло танцювало на внутрішній поверхні моїх повік.

Болю не було.

Я сів, почуваючись так добре, як не почувався вже кілька місяців. Мене розклали на маленькому простенькому причалі, який вдавався метрів на дванадцять чи то у фіорд, чи то у вузьку затоку. Вода обабіч була оточена низькими, заокругленими горами, а вгорі безтурботно сновигали пухнасті білі хмаринки. Далі в затоці вистромила з води голови сімейка тюленів і похмуро мене оглянула.

Моїм тілом залишався той афрокарибський бойовий чохол, в якому я був під час атаки на Північному рубежі, неушкоджений і непошрамований.

Отже…

За мною зашкрябали по дошках чиїсь кроки. Я різко повернув голову, рефлекторно піднявши руки в якійсь подобі захисної пози. Значно пізніше за рефлекс прийшла підбадьорлива думка про те, що коли б до мене хтось підійшов так близько в реальному світі, мій чохол неодмінно б зреагував.

— Такеші Ковач, — промовила жінка у формі, що стояла наді мною, правильно вимовивши м’яке слов’янське «ч» в кінці прізвища. — Ласкаво просимо до відновлювального стеку.

— Чудово, — я звівся на ноги, не взявшись за простягнуту руку. — Я досі на борту шпиталю?

Жінка хитнула головою та прибрала з худорлявого обличчя довге, непокірне мідне волосся.

— Ваш чохол досі перебуває на інтенсивній терапії, але вашу поточну свідомість відвантажено в цифровому форматі у Перше сховище Клину доти, доки ви не будете готові до фізичного відродження.

Я роззирнувся довкола і знову звів обличчя до сонця. На Північному рубежі дуже багато дощів.

— А де Перше сховище Клину? Чи це — таємна інформація?

— Боюся, що так.

— І як я здогадався?

— Завдяки роботі з Протекторатом ви, безсумнівно, познайомилися з…

— Забийте. Це було риторичне запитання.

Я вже непогано уявляв собі, де розташований віртуальний формат. Зазвичай в умовах планетарної війни кілька станцій-сховків із низьким альбедо запускають кудись далеко божевільними еліптичними орбітами, а тоді сподіваються, що вони не опиняться на шляху жодного місцевого військового транспорту. Ймовірність того, що вас так ніхто й не знайде, висока. Як часто пишуть у підручниках, космос великий.

— На якій швидкості ви все це відтворюєте?

— Еквівалентно реальному часу, — хутко відповіла жінка. — Втім, якщо ви бажаєте, я можу прискорити.

Думка про розтягування мого видужування тут, без сумніву, нетривалого, хоч триста разів була спокусливою, та, якщо мене найближчим часом у реальному часі потягнуть назад у бій, мабуть, краще не втрачати спритності. До того ж я не був певен, що командування Клину дозволить мені надто сильно щось розтягувати. Пара місяців відлюдницького байдикування серед такої природної краси неодмінно мала згубно вплинути на інтерес до безладної різанини.

— Ось ваше житло, — сказала жінка, показуючи рукою. — Якщо бажаєте, попросіть про зміни.

Простеживши за її рукою, я дійшов поглядом до кінця довгого галькового пляжу, де стояла двоповерхова споруда зі скла і дерева під схожими на крила мартина кроквами.

— Наче незле, — в мені заворушилися непевні паростки сексуального інтересу. — Ви маєте бути моїм міжособистісним ідеалом?

Жінка знову хитнула головою.

— Я — внутрішньоформатний службовий конструкт для огляду систем Першого Клину, а моя зовнішність скопійована з підполковника Лусії Матаран з Головного командування Протекторату.

— З таким волоссям? Ви жартуєте.

— Я маю свободу рішень у певних сферах. Ви бажаєте, щоб я згенерувала для вас міжособистісний ідеал?

Це, як і пропозиція перейти на високошвидкісний формат, спокушало. Але після шести тижнів у товаристві крикливих, категоричних командос Клину мені понад усе хотілося побути на самоті.

— Я над цим подумаю. Щось іще?

— Вам надійшов запис інструктажу від Айзека Каррери. Бажаєте зберегти його в будинку?

— Ні. Відтворіть його тут. Якщо мені знадобиться щось іще, я вас викличу.

— Як хочете.

Жінка-конструкт схилила голову й різко зникла. На її місці матеріалізувалася чоловіча постать у чорному парадному однострої Клину. Коротко підстрижене чорне волосся з сивиною, зморшкувате аристократичне обличчя, чиї темні очі й обвітрені риси чомусь водночас виражали суворість і розуміння, а під формою — тіло офіцера, який не покинув поля бою через високе звання. Айзек Каррера, відзначений нагородами колишній капітан вакуумних сил, а згодом — засновник найгрізнішого найманого війська у Протектораті. Зразковий боєць, командир і тактик. Часом, коли іншого вибору не залишалося, компетентний політик.

— Здрастуйте, лейтенанте Ковач. Вибачте, що це — лише запис, але після Івенфоллу ми опинилися в кепському становищі, і часу на встановлення зв’язку не було. Згідно з медичним висновком, ваш чохол можна полагодити приблизно за десять днів, тож ми в цьому випадку не будемо звертатися до банку клонів. Я хочу, щоб ви повернулися на Північний рубіж якомога швидше, але, правду кажучи, ми були змушені тимчасово припинити там бойові дії, і без вас зможуть обійтися пару тижнів. До цього запису додається оперативне зведення з інформацією про втрати, понесені в ході останньої атаки. Я був би радий, якби ви проглянули його у віртуалі, скористалися своєю знаменитою інтуїцією посланця. Бог свідок, ми там потребуємо свіжих ідей. Загалом, здобувши території Рубежу, ми досягнемо однієї з дев’яти основних цілей, необхідних для того, щоб цей конфлікт…

Я вже заворушився — пішов уздовж причалу, а тоді піднявся положистим берегом до найближчих пагорбів. Небо далі було затягнуте кудлатими хмарами, але недостатньо темне, щоб у надмор’ї почалася буря. Виглядало на те, що коли я видеруся досить високо, мені відкриється чудовий вид на всю затоку.

За мною стих на вітрі Каррерин голос: я залишив проекцію на причалі, де вона зверталася до порожнечі та ще, може, до тюленів — якщо, звісно, припустити, що в них не було кращих занять, ніж її слухати.

Розділ другий

Врешті-решт мене протримали у спокої менше тижня.