Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

блакитний сигнал патрульної машини. Я бачу поліцейського. Тимчасове загородження, зроблене з червоно-білої стрічки. Ближче до стіни я помічаю те, що обгороджено, — маленьку темну тінь на снігу.

Оскільки я біжу й оскільки ще тільки п’ята година і на вулицях багато машин, я встигаю за кілька хвилин до появи «швидкої допомоги».

Ісайя лежить, підібгавши під себе ноги, уткнувшись обличчям у сніг і закривши голову руками так, ніби він затуляє очі від маленького прожектора, що світить на нього, немов сніг — це скло, через яке він побачив щось глибоко під землею.

Поліцейському напевно слід було б запитати мене, хто я така, записати моє прізвище та адресу і взагалі підготувати все для тих його колег, які незабаром почнуть розслідування. Але це молодий хлопець з хворобливим виразом обличчя. Він намагається не дивитися на Ісайю. Переконавшись, що я не переступаю через його стрічку, він утрачає до мене будь-який інтерес.

Він міг би обгородити й більшу ділянку. Але це б нічого не змінило. Пакгаузи перебудовують. Люди і машини так утрамбували сніг, що він став схожий на кам’яну підлогу.

Навіть мертвий, Ісайя здається якимсь відстороненим, наче не хоче, щоб йому співчували.

Вгорі, вище прожектора, видніється гребінь даху. Будівля пакгаузу висока, певно із семи-восьмиповерховий будинок. Прилеглий до нього дім ремонтують. Фасад, що виходить на Странґаде, в риштуванні. Туди я і прямую, тоді як машина «швидкої допомоги» переїздить через міст і зникає за будинками.

Риштування закривають весь фасад будівлі аж до даху. Нижня драбина опущена. Що вище я підіймаюся, то більш нетривкою здається вся конструкція.

Дах розібрано. Наді мною на половині площі даху здіймаються трикутні крокви, укриті брезентом. Друга половина, звернена до гавані, являє собою рівну поверхню, покриту снігом. На ній видно сліди Ісайї.

Там, де починається сніг, навпочіпки, обхопивши руками коліна й розгойдуючись уперед і назад, сидить людина.

Навіть у такій згорбленій позі механік здається великим. І навіть у цілковитому відчаї він здається стриманим.

На даху дуже ясно. Кілька років тому в Гренландії, під Сіорапалуком, робили виміри освітленості. З грудня по лютий, протягом трьох місяців, коли немає сонця. Здається, що там має бути вічна ніч. Але є місяць і зірки, а іноді й північне сяйво. І сніг. І освітленість у люксах виявилася така сама, як і в Данії, під Сканерборґом. Таким я і пам’ятаю своє дитинство. Ми завжди грались на вулиці, і завжди було світло. Те, що світло було, здавалося тоді цілком природним. Дитині багато що здається природним. І лише з роками починаєш дивуватися.

Мене, в усякому разі, вражає те, як освітлений дах переді мною. Неначе сам лише сніг, що лежить шаром сантиметрів з десять, був джерелом усього зимового денного світла, яке досі жевріє в сяйві безлічі іскорок, схожих на дрібні, сіруваті, блискучі перли.

На землі, навіть у лютий мороз, сніг завжди трохи підтає через тепло, що його випромінює місто. Але тут, нагорі, він розсипчастий, яким буває, коли тільки-но випав. Ніхто, крім Ісайї, не ступав по ньому.

Навіть коли немає тепла, немає щойно натрушеного снігу, немає вітру, навіть тоді сніг змінюється. Він наче дихає, він підіймається й ущільнюється, осідає і розпадається на частини.

Ісайя і взимку ходив у кедах, і це його сліди, відбитки стертої підошви його баскетбольних черевиків з ледве помітним малюнком концентричних кіл у тій частині підошви, на якій спортсмен робить поворот.

Він вийшов на сніг у тому місці, де ми стоїмо. Сліди йдуть униз до краю даху і тягнуться далі уздовж краю метрів десять.

Тут вони зупиняються. Щоб потім повернути до рогу і торця будинку. Далі вони йдуть на відстані приблизно півметра від краю, до рогу, навпроти якого інший пакгауз. Звідти Ісайя одійшов углиб метрів на три, щоб розбігтися. І тут уже сліди ведуть прямо до краю, звідки він і зірвався.

Протилежний дах покритий чорною глазурованою черепицею, яка ближче до ринви обривається так круто, що снігу на ньому немає. Вхопитися не було за що. Виходить, що він з таким самим успіхом міг стрибнути просто в порожнечу.

Крім слідів Ісайї, інших слідів немає. На цій укритій снігом поверхні не було нікого, крім нього.

— Я знайшов його, — каже механік.

Мені ніколи не звикнути до того, як плачуть чоловіки. Можливо, тому, що я знаю, як згубно впливають сльози на їхнє почуття власної гідності. Можливо, тому, що сльози такі незвичні для них, бо завжди переносять їх назад, у дитинство. Механік у такому стані, що вже не витирає очей, його обличчя — суцільна слизувата маска.

— Сюди хтось іде, — кажу я.

Двоє людей, що з’явилися на даху, не в захопленні, побачивши нас.

Один з них тягне фотоапаратуру і геть захекався. Другий чимось нагадує мені врослий ніготь. Плаский, твердий і повний нетерплячого роздратування.

— Ви хто?

— Я його сусідка згори, — кажу я. — А цей добродій — його сусід знизу.

— Спустіться, будь ласка, вниз.

Раптом він бачить сліди й перестає звертати на нас увагу.

Фотограф робить перші знімки великим фотоапаратом «полароїд» зі спалахом.

— Лише сліди загиблого, — каже Ніготь. Він каже так, ніби в думках уже складає протокола. — Мати п’яна. Він грався нагорі.

Він знову помічає нас.

— Спускайтеся вниз.

Цієї миті у мене в голові немає ясності, є сама лише плутанина. Але така велика плутанина, що я цілком можу поділитися нею з іншими. Тому я нікуди не йду.

— Дивна гра, чи не так?

Знайдуться, напевно, люди, які назвуть мене марнославною. Я, мабуть, не заперечуватиму цього. Адже для марнославства у мене можуть бути свої причини. В усякому разі, саме те, як я одягнена, змушує цю людину прислухатися до того, що я кажу. Кашемір, хутряна шапка, рукавички. Звичайно ж, він хоче і має право спровадити мене вниз. Але він бачить, що я схожа на респектабельну даму. А йому не часто на копенгагенських дахах трапляються респектабельні дами. Тому він замислюється.

— Що ви хочете цим сказати?

— Коли ви були в його віці, — кажу я, — і тато й мама ще не повернулися додому з шахти, а ви бігали один по даху барака, ви бігали по прямій лінії уздовж краю?

Він замислюється.

— Я виріс у Ютландії, — каже він згодом. Але, кажучи це, він не зводить з мене очей.

Потім він повертається до свого колеги:

— Нам треба сюди кілька ламп. І заразом проведи вниз оцю пані і цього добродія.

До самотності у мене таке саме ставлення, як у інших до