Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

заступниками у сферах арифметики, геометрії та алгебри, голову відділу астрономії, механіки, хімії та, нарешті, найосновніше: голову відділу прикладних наук разом із заступниками у сферах металургії, будівництва промислових підприємств, машинобудівництва та прикладної хімії.

Живі мови, окрім французької, були дуже популярними; їм приділяли особливу увагу; філолог-ентузіаст міг вивчити дві тисячі мов і чотири тисячі діалектів усього світу. З часів колонізації Кохінхіни[9] заступник підрозділу китайської мови мав величезну кількість студентів.

Товариство просвітницького Кредиту займало величезні будинки, споруджені на тому місці, де колись було Марсове поле, що стало непотрібним відтоді, як на Марса більше не виділяли бюджетних коштів. Ціла система, справжнісіньке місто, що мало свої квартали, площі, вулиці, палаци, церкви, казарми: щось на кшталт Нанта або ж Бордо, де могли спокійно розміститися сто вісімдесят тисяч душ, включно з викладачами.

Монументальна арка виходила на широкий військовий плац, що називався Вокзалом просвіти; він був оточений доками наук. Варто було відвідати також їдальні, дортуари, залу для проведення олімпіад та іспитів, в якій без проблем могли розміститися три тисячі учнів, але все це вже не дивувало людей, що за останні п’ятдесят років звикли до такої краси.

Отож натовп поспіхом линув на церемонію вручення нагород: захід, що завжди викликав щиру цікавість родичів, друзів та колег, яких назбиралось тим часом уже понад п’ятсот тисяч. Люди продовжували збиратись, випливаючи із зупинки Гренель, що розташовувалась саме там, де закінчувалась Університетська вулиця.

Однак, незважаючи на те, що натовп усе більшав, безладу на плацу не було; чиновники, не такі завзяті, а отже, не такі нестерпні, як працівники старих компаній, охоче залишають всі двері відчиненими; потрібно було сто п’ятдесят років для того, щоб збагнути просту істину: натовпу краще відкривати двері, аніж закривати перед ним.

Вокзал просвіти на честь Церемонії був святково прикрашений та цілком підготовлений до заходу; але будь-яка площа, навіть найбільша на світі, скоро заповнюється людьми: так, уже зовсім скоро на військовому плацу не залишилося вільного місця.

О п’ятнадцятій на сцену урочисто піднявся міністр з Ошатності Парижа, в супроводі барона де Веркампена і членів Адміністративної ради; барон стояв праворуч від Його Величності; пан Фраплу — ліворуч; з висоти сцени його погляд губився в океані голів. Лунає музика Організації: повний ґвалт з усіх можливих стилів та ритмів, несумісних один з одним, а тому немелодійних. Однак ця какофонія, обов’язкова частина заходу, здавалося б, аж ніяк не шокує двісті п’ятдесят тисяч пар вух, у які вона вливається стрімким потоком.

Церемонія розпочинається. У натовпі тихенько перешіптуються. Настав час урочистих промов.

Минулого століття один гуморист на прізвище Карр справедливо висміював аж занадто офіційну латину, якою велися промови під час вручення нагород; однак у наш час, коли латиною ніхто й слова сказати не може, такі жарти вже не викликають сміху: хто їх зрозуміє? Сам помічник голови відділу з риторики — і то навряд!

Латина під час урочистих виступів успішно поступилася місцем китайській мові; раз по раз натовпом лунав схвальний шепіт; після чудової тиради, що була присвячена порівнянню цивілізацій на Зондських островах, публіка навіть волала «біс». Це слово ще не забули.

Нарешті піднявся Директор з прикладних наук. Урочиста мить, на яку всі чекали.

Його несамовита промова була сповнена якихось свистів, поскрипувань, стогонів: тисячею неприємних звуків, що він їх видавав, він був схожий на парову машину, що завзято працює; його поквапливу манеру говорити можна було порівняти з крилом повітряного двигуна, що обертається з неймовірною швидкістю; спинити цей потік слів під підвищеним тиском здавалося неможливим, і його фрази, як маленькі зубчаті колеса, зі скрипом терлися одна об одну.

Аби справити на слухачів ще більше враження, Директор безжально пітнів, і з голови до ніг його немов огортала хмарка пару.

— Чорт забирай! — сказав, посміюючись, якийсь дідуган своєму сусідові: лице його виражало повну зневагу до таких ораторських методів. — Що ви про це думаєте, га, Рішло?

Пан Рішло замість відповіді тільки знизав плечима.

— Він аж занадто розпалився, — продовжує дідусь, — ви можете мені сказати, що він має запобіжні хлипавки; але Директор прикладних наук, що раптом вибухає — то було б неабищо!

— Добре сказано, Гюгнене, — відказав пан Рішло.

Енергійні «цить» перервали співрозмовників; вони посміхнулись один одному.

Тим часом промовець продовжував; він із запалом почав співати елегії теперішньому, засуджуючи при цьому минуле; нахвалював сучасні відкриття; навіть дав слухачам зрозуміти, що від майбутнього чекати вже загалом нема чого; він із доброзичливим презирством розповідав про маленький Париж 1860 року і мізерну Францію дев’ятнадцятого сторіччя; красномовно перераховував досягнення нового часу, швидку систему транспортних комунікацій між різними точками Столиці, потяги, що перетинають асфальтовані бульвари, енергія, що її постачають прямісінько додому, вуглекислота, що геть витіснила водяну пару, і, нарешті, Океан, той Океан, що омиває своїми водами береги Гренелю; він виступав неперевершено, лірично, наспівав купу дифірамбів і загалом був украй нестерпним та несправедливим, забуваючи про те, що досягнення двадцятого сторіччя визрівали ще в проектах дев’ятнадцятого.

Жваві овації було чути на тому самому місці, де сімдесят років тому гучно відзначили свято федерації.

Однак раптом, оскільки все колись закінчується, навіть урочисті промови, машина зупинилась. Ораторські вправи добігли кінця: настав час для вручення нагород.

Питання, що його поставили поважні математики у рамках великого конкурсу, звучало так:

«Маємо два кола: О і О’: з точки А, що розташована на колі О, проводимо дотичні до кола О’; з’єднуємо точки їх перетину: проводимо дотичну з точки А до кола О; питання: у якій точці перетнеться ця дотична з хордою дотичних до кола О’?»

Кожен усвідомлював усю важливість задачі. Незабаром публіка дізналася прізвище учня, котрий розв’язав її за допомогою власного методу: такий собі Жігужьо (на ім’я Франсуа Неморен) з Бріансона (Верхні Альпи). Переможця зустріли гучними оплесками; того пам’ятного дня його ім’я повторили ще сімдесят чотири рази: на його честь поламали лави для сидіння, що навіть тоді, у 1960 році, було всього лише метафорою, яка покликана була підкреслити захват натовпу.

Жігужьо (Франсуа Неморен) був нагороджений бібліотекою у три тисячі томів. Товариство просвітницького Кредиту чудово виконувало своє завдання.

Ми не в змозі перерахувати всі Науки, що їх вивчали в цьому закладі: їхній список викликав би у прадідів цих юних науковців неабиякий подив. Вручення нагород відбувалось своїм звичаєм, і публіка вибухала цинічними вигуками, коли якийсь бідолашний студент відділення словесності, що соромився, коли називали його ім’я, отримував премію за твір латиною або ж за переказ грецькою.

Але