Читати книгу - "Спадок Баби Яги, Анітка Санніфео"

– Будинок хоч й старенький, але видно, що за ним дбають, – промовила я. – Він коштує більше ніж один долар, але сьогодні у мене немає з собою потрібної суми...

Я почувалася незручно. Хотілося крізь землю провалитися від сорому, що раптом охопив мене.

– Сьогодні ти єдина, хто дістався цього таємного місця. Один долар, й ти маєш змогу увійти. Якщо будинок тебе прийме, він по праву твій, Єсеніє, – промовив чудернацький дід та впритул подивився на мене.

 Я зітхнула, дістала з кишені й вклала в долоню старого монету в один долар, обережно ступила на сходинку, яка вела на терасу.

Серце калатало. Я все ще не вірила, що добровільно зголосилася на подібну авантюру. Сходинки заскрипіли під моїми ногами, але, на щастя, не розсипалися.

Я опинилася на просторій терасі, з якої відкривався неймовірний краєвид на ліс. Високі дуби, пухнасті ялини та пірамідальні сосни з усіх боків оточили дивний будинок. Долинув до мене спів пташок, а десь вдалині журчав струмок. Це місце, на подив, не здавалося мені моторошним, скоріш казковим.

Я наблизилася до дверей та обережно торкнулася іржавої ручки. Двері скрипнули, й повільно відчинилися.

Я обережно пройшла всередину, опинившись у затишній вітальні. Тут стояла справжня піч у всю стіну, під стелею сушилися трави, а ще було дуже чисто. Ані пилинки. Невже той дивний дід дбає про нього? Чи, може, він сам тут й живе та просто заробляє гроші на таких довірливих, як я?

Я пройшла до овального столу, вкритого білою скатертиною. Поверх неї лежала стара книга. Потерта палітурка, жовті сторінки, які, на перший погляд, здалися порожніми. Аж раптом нізвідкіля налетів вітер, зашелестів сторінками, й книга розкрилася на сторінці, де проявився наступний текст:

«Люба онучко, Єсеніє, якщо ти читаєш цей текст, то мене немає вже на цьому світі. Від нині настала твоя черга оберігати цей чарівний ліс та бути господинею хатинки, яка вміє не лише відкривати двері у чарівні світи, а й бути прихистком для всіх, хто його потребує. Слухайся Кузьму, домового, він навчить тебе всього. Твоя бабуся Ядвіга.»

– А ти, Єсеніє, схожа на свою бабусю. Така сама чорнява та зеленоока, – почула я голос того самого діда, що зустрів мене біля входу.

– Дякую, – промовила я, подивившись на нього та знову оторопіла. Переді мною стояв молодий парубок, приблизно мого віку.

– Ну, чого витріщилася? Моя зовнішність не повинна вводити тебе в оману. Я змінюю її за власним бажанням, – домовий підморгнув. – Ходімо знайомитися з господарством!

– А чим займалася Ядвіга? – спитала його. Я навіть уявити не могла, що тут колись жила сильна відьма, Яга, як назвав мою бабусю домовик Кузьма. Я пам’ятала дитячі казки, але цей образ ніяк не підходив атмосфері, яку я бачила перед собою.

– За лісом приглядала, щоб ягоди-гриби родили, щоб вогонь не нищив рослини, всім, хто загубився, дорогу до траси знайти завжди допомагала. Чаклувала помаленьку, але то біла магія, а не як вам там у великому світі розповідали. У селі, що за лісом стоїть, добре її знали, за доброю порадою та ліками заходили. Нікому не відмовляла Ядвіга, чаєм цілющим пригощала, медом та варенням з лісових ягід.

А ще вона берегла перехрестя світів. Охочих подорожувати між світами з кожним роком меншає. Не всі здатні витримати такі переходи, та й взагалі люди більше не сприймають магію, наукам вірять, а дивам ні, – знизав плечима домовик.

За розмовою Кузьма показав мені весь будинок, кожна кімната якого була з турботою облаштована. На стінах картини у золотих рамках, а в одній зі спалень портрет молодої жінки, дійсно чимось на мене схожої – бабуся Ядвіга – здогадалася я.

На останок ми зупинилися біля дверей, що за логікою мали вести у ліс, хоч й на заднє подвір’я, а насправді вони вивели нас на берег моря…

Я не стримала здивованого крику.

– І це лише один зі світів, куди може відчинити двері цей будиночок, – Кузьма знову загадково усміхнувся та ніжно обійняв мене за плечі.

– Як таке може бути? Воно справжнє? – запитала я, не вірячи своїм очам. Море надто далеко від цього лісу. Це не вкладалося в голові.

– Звичайно! Це магія цього місця. Цьому немає пояснення. Можеш навіть скупатися! – Кузьма обережно підштовхнув мене до піщаного берега.

Я скинула кросівки, підігнула свої джинси до колін та увійшла у воду. Вона виявилася приємною. Теплі хвилі огорнули мене й закортіло зануритися у море та насолодитися купанням. Шкода, немає купальника.

Я повернулася на терасу, що виходила у ліс. Біля будинку з’явилася під’їзна дорога, на якій було припарковано мою стареньку автівку. Дива та й годі!

Я дивилася на захід сонця, промені якого озолотили верхівки дерев, й, мабуть, вперше в житті у мене з'явилося відчуття дому. Відтепер я маю дім. Будинок, який загубився десь посеред таємничого лісу, подалі від міської метушні, але свій. Ще й з такими чудесами! А ще тепер я точно знала, що знайшла свою долю й вперше в житті відчула себе щасливою…

Анітка Санніфео

8 травня 2024

Кінець