Читати книгу - "Суперечлива угода, Марса Чаунік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вирішую, що потрібно негайно знайти вихід і все переграти, бо тепер дуже вже захотілося зіграти з тим індиком в азартну гру «хто кого». А він сидить і самовдоволено барабанить пальцями по стільниці, чим ще більше мене дратує.
– Тобто ти знав, що відмовиш? – спокійно кажу, виймаючи з сумочки пудреницю та контурний олівець і демонстративно підводжу губи. Здогадуюся, запросив на мене досьє, попри ті відмінні рекомендації Микити, і впізнав мене по фото. Отже, відмова!?
– Що ти робиш? – чогось дратується. А я манірно закочую очі й витріщаюсь на нього з застиглим, як у ляльки, обличчям.
– А хіба ти не бачиш? – вмить змінюю маску на лиці та вже розпливаюся в посмішці невинного янгола, ховаючи контурний олівець в косметичку. Хвилинку вагаюся та, зрештою, дістаю стік помади та повільно проводжу вздовж губ. А вже за мить грайливо зволожую їх язиком… А що такого? Втрачати ж уже нічого. Він так витончено мене щойно послав, тож, у відповідь, знущаюся. Розтягую губи в пустотливій посмішці знову і невимушено запитую, з придихом протягуючи слова. – І все це через той казус в клубі? Не може бути! Не очікувала, що Андрій Князевич такий дріб’язковий та злопам’ятний. Про тебе в наших колах шириться геть інша слава. Доведеться всім відкрити очі на правду…
– Ти вирішила налякати мене чи це погроза? – зводить здивовані очі на мене. – Дівчинко, у мене тут така бездоганна репутація, що тобі навряд чи вдасться їй зашкодити своєю сумнівною правдою. Мої піарники недаремно купаються, як сир в маслі. У тебе нічого не вийде.
– Подивимось, – впевнено заявляю. Здається він не на жарт мене завів. – Пограємо?
– Хочеш зі мною пограти? – кавовий золотий хлопчик піднімається з крісла і рішуче направляється до вікна. Споглядаю, як нервово засовує руки в кишені штанів, ногами вростає в підлогу, а поглядом тягнеться за небокрай. Розглядаю його широку спину, круті плечі, мужній профіль, модну стрижку на густому волоссі, що так неймовірно йому пасує і думаю, як це вчора мені так поталанило саме на нього так необачно налетіти в нічному клубі? А тим часом мій візаві озивається, повернувшись в реальність з-за хмар. – А давай!
– Що? – виринаю з думок.
– Пограємо! – жваво цідить крізь зуби. Розвертається та впевнено прямує до мене. Зупиняється і всідається на краю стола, задоволено схрестивши руки на грудях. Здогадуюся, щось вже придумав. – У мене для тебе немає вакансій в офісі. Але є один варіант. Хоч тобі, я певен, він не сподобається.
– Ну чому ж? – корчу задоволену міну. – Моментами я можу бути не надто вибагливою. Вважай, що тобі пощастило, і саме зараз мене влаштує будь-яка пропозиція.
– Дивно! – дратівливо знімає ворсинку з піджака. – Я наймаю тебе хатньою робітницею. Погодишся чи слабо?
– Тобто? – не відразу втямлюю, що він задумав. – Знущаєшся?
– Ну чому ж? Зовсім ні! Ти ж хотіла у мене працювати. Я пропоную тобі варіант. Інших вакансій на цей момент немає, – лукаво дивиться на мене, явно очікуючи на відмову. Але ж я буду не я, якщо не вплутаюся в цю авантюру.
– А давай! – жваво випалюю. Зрештою, яка різниця? Це ж лише тиждень. Я працюватиму в самого кавового короля. А ким, тато не мусить дізнатись. Весела, сподіваюся, буде гра! Ну, тримайся самозакоханий, злопам’ятний егоїсте. Ти мене точно запам'ятаєш. А за тиждень я вже буду в Лондоні. Там наші шляхи стовідсотково паралельні, тому найближчі років п’ять ми навряд чи зустрінемось.
– Значить ти згідна? – щиро дивується. – Сподіваюсь, ти розумієш, що в побуті я дуже вимогливий. Люблю порядок. Зазвичай я користуюся послугами клінінгової компанії, а харчуюсь в ресторанах. Тому стандарти високі. Дотягнешся?
– Натякаєш, що ти тиран? – кокетую та знущаюся одночасно. – Здається мені, що ти спеціально мене відмовляєш! Злякався?
– Я? Відмовляю? Злякався? Зараз побачиш! – піднімається зі стільниці, підтюпцем обходить стіл і, з висоти свого зросту, плюхає в крісло. З верхньої шухляди стола миттю виймає аркуш А 4 і починає писати. – Зараз швиденько накину тобі перелік безпосередніх обов'язків хатньої робітниці. Випробувальний термін у тебе тиждень. За кожен прокол накладатиму штраф. Не грошима…
– А як? – вигинаю брови у здивуванні. Здається він розійшовся не на жарт, загорівся, а я погарячкувала.
– Ще не придумав, – пустотливо посміхається і чухає лоба. – Скажімо, купатимеш моїх черепах. Їх у мене дві, і живуть вони на балконі моєї спальні в тераріумі. Раз на тиждень їх треба купати. Це і буде твоїм покаранням. Згода? Якщо не підходить, можеш запропонувати свій варіант.
– Ну чому ж, мене такий штраф абсолютно влаштує, – радо погоджуюсь. Про те, що я гратимусь в його хатню робітницю лише тиждень, вирішую чемно промовчати. Є висока ймовірність, що як дізнається, що наша гра буде такою короткою, то остаточно відмовить. Він же ж уже, очевидно, розпустив хвіст павичем знущатися з мене довше. – А ти дотепний! Думаю буде весело…
– Ось! – мій новоспечений роботодавець простягає мені листок з переліком обов'язків хатньої робітниці, а я пригадую, як рік тому хотіла потрапити в одне реаліті-шоу. Але не склалося. Здається, тепер у мене з'явився шанс, правда без телекамер. Зате за мною спостерігатиме сам Андрій Князевич. Світа не натішиться такою моєю пригодою, а іншим не варто знати.
– Чудово! – швиденько проглядаю те, що він там настрочив. – Значить ти хочеш, аби я готувала тобі ранкову каву, прасувала сорочки та куховарила. Це все?
– А тобі мало? – наче щиро дивується і з грайливою, ледь нахабною ноткою в голосі додає. – Можу дописати вечірній масаж, якщо вже так напрошуєшся.
– Обійдешся, – кидаю строго, обриваючи його надто сміливі пустощі на корені. – Рекомендаційний лист тобі ще потрібен?
– Залиш у моєї помічниці. Я потім гляну. А зараз можеш йти та пакувати валізу. Я заберу тебе після роботи, – задоволено кидає з ухмилкою зверхності на обличчі.
– Не зрозуміла? Валіза навіщо? – роздратовано хмикаю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суперечлива угода, Марса Чаунік», після закриття браузера.