Читати книгу - "Слiди на дорозi"

зі слабкостями, з нерозумінням і неприйняттям тебе світом, в якому ти живеш. Але й про війну із самим собою — таким, який ти є зараз, щоби стати таким, яким ти будеш потім.

Ц книга про любов. Про любов до людей, які тебе окрилюють і Підтримують. Про любов до країни, в якій і за яку ти ведеш свою війну, бо це твоя країна і твоя країна — це ти. У тому числі й ти. І ті, кого ти любиш. Це книга про любов до життя, яким би важким і нестерпним воно іноді не здавалося. Бо ти знаєш, що цей біль, цей бруд і ця потворність завжди можуть змінитися на щось світле, прекрасне, щасливе і радісне — таке, яким ти хочеш бачити світ і своє життя у ньому.

А ще ця книга про честь. Про те, що не завжди цінується широким загалом, але є однією з найвищих цінностей людини, як би пафосно це не звучало. Це те, що часто проявляється за несподіваних обставин навіть у тих людей, які ніколи й не думали про це слово та його значення. І навпаки — дуже часто її, цієї честі, не виявляється у тих людей, які, здається, мали би бути взірцем найвищих чеснот для інших, мали б вести за собою і надихати.

Я маю честь товаришувати з автором і бути одним із перших читачів цієї книги. Я майже проковтнув її — прочитав за дві доби, виділяючи читанню кожну вільну хвилину вдень (а їх у мене було не так і багато) і потім зачитуючись до півночі. Книга читається легко, вона захоплює і не відпускає. Вона викликає безліч різних емоцій і чесно розповідає про те, про що говорити вголос не прийнято. І коли я раптом дійшов до останнього слова, я спіймав себе на думці, що мені мало і я хочу ще. Щиро бажаю кожному з вас пережити це ж відчуття і порекомендувати книгу іншим.

***

Сергій Кузін — музикант, продюсер, ведучий ранкового шоу «Камтугеза» на «Radio ROKS»

У меня четверо детей. Две дочери и два сына. Старший сын — ровесник Валеры. Он живет в другой стране совершенно мирной жизнью айтишника, готовится к свадьбе и, я уверен, не понимает до конца всего, что происходит в Украине. Первым делом я дам прочитать эту книгу ему. Обязательно. Женя должен знать, как его ровесник, простой украинский парень Валера, проживает свою жизнь. Как трудно иногда остаться человеком. Что такое война. Почему мужчины берут в руки оружие. И почему жизнь состоит из преодолений. Как сложно и больно быть честным по отношению к самому себе. И почему надо жить так, чтобы не отворачиваться от своего отражения в зеркале. Для меня эта книга — исповедь. И она не о том, как жил и живет автор, а во имя чего он живет… а это, ребята, дорогого стоит. Счастья тебе и немного удачи, десантник Валерий Ананьев. И ещё… Я надеюсь, что младший мой сын — Артёмка — когда-нибудь скажет мне: «Как хорошо, что уже нет войны»… «Да, война закончилась, сын, — отвечу я. — Ты живешь в прекрасной, лучшей на земле стране». И скажу я это благодаря в том числе и автору этой книги. Жму руку! А читателям — постарайтесь не просто прочитать, а пережить это вместе с героями книги.

Слава Украине!

Інтро

Чи є межа пережитого, грань, переступивши яку, навіть не усвідомлюючи, ти не станеш сильнішим, а зламаєшся? Межа, сягнувши якої, потрібно зупинитися? Де поріг, за яким людина втрачає все, що має бути в Людині, те, що називається людяністю. Коли душа перетворюється у згусток тотальної холоднокровності й байдужості… Чим більше солдатів, яких я знав, підривають себе, вішаються, ріжуть вени чи позбавляють себе життя в якийсь інший спосіб, тим реальнішою видається мені ця грань та її небезпека.

Це були ті, що ризикнули й не витримали…

Коли вони розпочали свою війну, мені було 20, а коли закінчилася моя, мені було… це вже немає значення.

Я не мав освіти, не мав сім’ї, не мав чогось, чим би міг пишатися. Голову мою розривало від суперечливих думок, і я писав — писав, щоби сходи, по яких рухаються у божевілля, не коротшали.

Моя війна тривала занадто довго. Чим більше минало часу, тим переконанішим я ставав, що вона закінчиться разом зі мною. І йдеться не про кулі, що свистять над головою, не про грудки землі, Що падають за комір після розірваного поруч снаряда, не про загиблих товаришів та інші жахіття війни… Йдеться про божевілля, що коїться в голові кожного з нас меншою чи більшою мірою, і про вибір, про існування якого багато хто навіть не підозрює, доки не зіштовхнеться з ним. Про вибір, що вбиває фізично чи морально. Та який вибір ви б не зробили, життя після нього вже не буде.

Стверджують, чим більше горя й труднощів довелося зазнати людині, тим міцнішою, сильнішою, стійкішою вона стає. А коли ще є здатність думати та аналізувати, то і — розважливішою. У людини, що має такий досвід, більше шансів вижити в цьому світі, ніж у тої, чия душа наповнена дитячою наївністю. І чим довше ця наївність живе в людині, тим вища ймовірність, що вона не зможе піднятись, колись спіткнувшись. Сумно, але в реальній системі соціуму, в цій машині, колеса якої зупинити практично неможливо, яку ми самі створили і продовжуємо підтримувати та забезпечувати всім потрібним для її існування, наївність — просто неприпустима розкіш. Кров — ось пальне, котрим живиться ця машина. А знаєте, чия кров їй потрібна для життя? Наша з вами. І віддаємо ми її добровільно. І найбільше приносять у жертву власну кров для неї ті, хто наївно вірить в існування таких істин, як правда та справедливість.

Дехто, йдучи за інстинктом самозбереження, виховав себе мерзотою, спираючись на найлегший спосіб вижити — його обирають боягузи. Мерзотою стають саме через страх перед цим незримим вибором, навіть якщо того і не усвідомлюють. Вибором, перед яким їм, можливо, ніколи і не доведеться постати. Бояться, тому захищають себе у найпримітивніший спосіб. Так простіше жити. Але простіше — не означає правильно, хоча я вже не впевнений, що розумію різницю між правильним і неправильним. Найвірогідніше, ці поняття просто придумали люди, намагаючись впорядкувати і класифікувати всі явища цього світу й події свого життя. Які ж люди все-таки наївні…

Щасливі моменти життя