Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

мислячі особистості, а письменників і досі наснажує на оригінальні звершення – як роман «Овід» Етель Войнич, новела «Перед лицем Судії» Сомерсета Моема чи навіть повість «Володар мух» Вільяма Голдінга.

На часі український переклад. Сподіваюся, що пропонована спроба «Утраченого раю», до певної міри, покаже масштабність поетичного мислення, діапазон тональностей і барокову щедрість образів та асоціацій у цьому творі. Книгу першу, після 25 рядків заспіву, можна окреслити так: «бунтарсько-демонічна, а також архітектурна». Тут одвічну непокору авторитарній владі й навальні пристрасті, котрі бушують у людській природі, втілено в образах Сатани, язичеських богів і похмурих біблійних посилань та схоплено у форми архітектурної пластики – гри контурів, ліній, об'ємів, пропорцій чи й прямих будівельних пасажів, як-от оповідь про Пандемоніум.

Скажімо, Восьма книга «Утраченого раю» може бути окреслена як «астрономічно-людинотворча і любовна». У ній поетичне поєднання космічних узагальнень і відчутної на дотик конкретности геніально виражає «творення» Людини (себто її вихід із тваринного світу) як порив до прямої ходи і погляду вгору, до все ширших обріїв спостереження й діяльности та жадобу пізнання й самоусвідомлення у повному загадок світі навкруги та й у нас самих. Цей останній аспект завдає клопоту вже й Першій Людині («Адам» – по-давньоєврейському просто «Людина») і змушує червоніти її докторального співбесідника – ангела. Бо як же так: без «приземленого», «нижчого», «підпорядкованого» і т. д., що його прекрасним і непереборно-принадним людським утіленням виступає Єва (по-давньоєврейському «Життєдайна»), без примітивних пестощів не дається життя з найпідесенішими пориваннями. Отже, все в людині піднесене, чи не так? – Мілтон наближається до тези, яка потім стане лейтмотивом поезії Волга Вітмена.

Утім, прозовий переказ чи коментування високої поезії мало що дає – як переказування «своїми словами» симфонічної музики. Вона живе у безпосередньому сприйнятті, хай навіть виконана не на авторських інструментах. Якщо покладений на інструменти іншої мови й культури «Утрачений рай» не діє безпосередньо як жива поезія, тоді даруйте: винен не Мілтон а переклад, і треба звертатись до першотвору – кому це доступно. Коли й тоді поезія «Утраченого раю» мертва для читача – то вже нема ради. Одне з двох: або до нього належно не доходить англійська мова (у Мілтона дещо незвична, як на сучасне вухо), або ж він не підготовлений для сприймання симфонічної поезії.

Примітки й пояснення можуть поглибити, увиразнити чи розширити естетичне сприйняття, якщо воно є; з другого боку, вони його розпорошують, отже, послаблюють. Можна читати, й не поглядаючи в примітки, поки натрапляєш на щось незрозуміле. Найкраще б сприйняти двічі: з примітками і без них – побажання, на жаль, надмірне в умовах сучасного цейтноту. Зрештою, ті примітки обтяжують лише початок «Утраченого раю». Для інших книг потреба у поясненнях набагато менша.

І останнє. Разом з перекладом, мабуть, уперше пропонується для фотографічної публікації виразний барельєфний портрет Джона Мілтона, викарбуваний в обрамленні барокового орнаменту на декоративному бронзовому тарелі майже півметрового діаметра. Цей старовинний таріль, напевно, має цікаву і, поки що, загадкову історію, котра, – судячи з великих цифр, що врівноважують на тарелі написання MILTON, могла початись іще в 1648 році. Тоді Мілтон відзначав своє 40-річчя і вирішив повністю віддатись революції, занехаявши інші заняття. У тому ж році революційна армія англійського парламенту остаточно розгромила королівське військо і полонила короля. Тоді ж, охоплена визвольною війною Україна, урочисто вітала переможні війська Хмельницького в Києві.

…Великий бронзовий таріль з портретом Мілтона десь метався у вихрах війн, революцій та експропріацій, тихенько котився стежинами фамільних спадкувань і, кінець кінцем, став одним із стимулів перекладання «Утраченого раю» українською мовою.

Олександр Жомнір, м. Ніжин