Читати книгу - "1793"

намулі. Підгрібаючи рукою, він повільно пішов далі.

Вода між пальцями ніби аж в’язка від усього того непотребу, який навіть жителі нетрів Седермальму вирішили викинути.

Сп’яніння завадило йому правильно оцінити ситуацію. У животі з’явилося зрадливе відчуття паніки, коли на наступному кроці він не намацав під ногами дна. Це болото глибше, ніж йому здавалося. Зразу спливли спогади про битву біля Свенсксунда три роки тому, жахливі чорториї і нищівний розгром.

Він обхопив труп, щоб якось втриматися на воді. Спершу подумав, що таки не помилився, це не людина. Найпевніше, помічники м’ясника викинули протухлу тушу в озеро, а гнилісні гази винесли її на поверхню. Але, перевернувши тіло, він побачив обличчя.

Навіть не згнило ще, тільки очниці порожні. Губи розбиті, жодного цілого зуба не залишилося. Можна навіть розрізнити колір волосся — ранкові сутінки й брудна вода Фатбурену дуже спотворювали відтінок, але воно безумовно було світле. Кардель судорожно вдихнув, пірнув під воду й мало не захлинувся.

Відкашлявшись, він кілька хвилин нерухомо полежав на воді, тримаючись за мертве тіло. Намагався роздивитися риси обличчя. Діти на березі нічого не почули — мовчки стоять, чекають його повернення. Він перевернувся у воді й поплив до берега.

Витягти тіло на слизький берег, де вода вже його не підтримувала, виявилося нелегко. Кардель перевернувся на спину й відштовхувався обома ногами, тягнучи тіло за ганчір’я, що залишилося від одягу. Дітлахи зовсім не допомагали, навпаки, відійшли й затисли пальцями носи. Вибравшись на берег, Кардель довго відпльовувався.

— Біжіть до Слюссену, приведіть сосисок[3]!

Діти навіть не думали виконувати розпорядження, лише трішки відійшли, щоб Кардель до них не дотягся. Побігли ж, тільки коли Мікель махнув на них кулаком:

— Біжіть на пост і приведіть хоч одного бісового вартового, чорти вас забрали б!

Коли їхні маленькі ноги достатньо відбігли, Кардель нагнувся і виблював. Тиша повисла над берегом, і серед цієї німої самотності Мікель відчув, як крижані обійми виштовхують повітря з легень і не дають знову вдихнути. Серце гупає дедалі швидше, кров надимає вени, і все його єство охоплює страх. Він дуже добре знає, що буде далі. Ось із темряви випливає рука, якої він більше не має. І кожна частинка його тіла відчуває, що вона є, вона повернулася, і вона болить, ніби дикий звір залізною щелепою гризе її з м’ясом і кістками.

У паніці він розв’язує шкіряні ремінці, відкидає дерев’янку в глину, хапається правою рукою за куксу, мне її, намагається пересвідчитися, що вона не може боліти, руки більше немає, і рана, яка нібито болить, давно загоїлася.

Напад триває не більше хвилини. Нарешті він знову може вдихнути, спершу короткий вдих, далі глибше, дихання вирівнюється і заспокоюється. Страх розчиняється, навколишній світ набуває знайомих обрисів. Раптові напади паніки почалися в нього три роки тому, коли він повернувся на сушу, втративши руку й друга. Давно це було. Він думав, що знайшов спосіб забути про ці жахи. Випивка. Бійки.

Кардель роззирнувся, але навкруги нікого. Лише він і спотворений труп. Мікель міцно притиснув обрубок руки до грудей і повільно гойдався вперед-назад…

Не помітив, як довго чекав міської варти. Тихо сидів на березі, дивлячись в одну точку. Мокрий одяг холодив, але Карделя досі гріло випите напередодні. Нарешті прийшли вартові — двоє чоловіків у синіх камзолах і білих штанях, на плечах теліпалися мушкети з примкнутими багнетами. Обоє помітно п’яні. За це карали, але нікого покарання не зупиняло. Одного Мікель навіть знав на ім’я. Хто не має багато грошей, завжди шукає нагоди залити вином свої біди, а в трактирах хочеш чи не хочеш — все одно зустрінешся.

— Та це ж Мікель Кардель вийшов покупатися в міському нужнику! Ти, може, шукаєш щось цінне, що кілька днів тому ковтнув, а потім не встиг вчасно підставити горщик? Чи дописуєш рапорт про зниклу повію, яка втонула в озері?

— Стули пельку, Сульберґу. Може, від мене і смердить лайном, а от від тебе — сивухою. Тобі не завадить пройтися берегом і прополоскати рот, перш ніж будити капрала.

Кардель підвівся і випростав спину. Показав на тіло поруч із собою:

— Ось.

Калле Сульберґ підійшов ближче до трупа й відсахнувся:

— Фу, чорт!

— Ага. Думаю, найкраще буде, якщо один залишиться тут з трупом, а другий хай біжить на Слоттсбакен і приведе сюди констебля.

Кардель узяв камзол і загорнув у нього свій дерев’яний протез. Зібрався вже йти, але згадав про чобіт, що залишився в мулі на дні. Поклав згорток, вилаявся і невпевненими кроками пішов до води. З усією гідністю, на яку був здатен. Чобіт знайшов швидко, але витягти його з багна було непросто.

Вартові потягли соломинку, довша дісталась Сульберґу — він уже піднімається схилом до міста. Його напарник сидить мовчки, ні слова, ні посмішки. Очевидно, йому страшно залишатися сам на сам із трупом. Кардель кивнув йому й пішов до свого двоюрідного брата, що живе неподалік. Мікель сподівався в нього помитися. Може, навіть із милом.

2.

На секретері лежить аркуш паперу з акуратно накресленою сіткою. Сесіл Вінґе кладе на стільницю перед собою годинник, відщіпає ланцюжок і підсуває ближче мерехтливу воскову свічку. Поряд лежать викрутки, пінцет, плоскогубці. Він піднімає руки, розставляє пальці. Абсолютно не тремтять.

Дуже обережно він починає роботу. Знімає скло, виймає шпильку, яка тримає стрілочки, знімає їх із циферблата й кладе кожну на свою клітинку аркуша. Знімає циферблат. Робить усе акуратно, щоб не пошкодити жодної деталі. Одне за одним повільно знімає зубчаті коліщатка й так само кладе кожне на свою клітинку. Звільнена зі своєї в’язниці пружина розпускається в широку спіраль. Під нею бігунок. Далі анкерний механізм. Малесенькими, як голочки, викрутками викручує мініатюрні гвинтики.

Поки власний годинник розібраний, про плин часу Вінґе нагадують церковні дзиґарі — над Ладугорсландом розноситься дзвін зі Святої Елеонори, від Солоного озера долинають передзвони Святої Катаріни. Час летить.

Повністю розібравши годинник, він починає складати його — виконує всі операції у зворотному порядку. Кожну деталь, кожен гвинтик на своє місце. Його тонкі пальці зводить судома, він знову й знову має зупинятися, щоб дати м’язам і суглобам перепочити. Він стискає і розтискає кулаки, тре долоні одна об одну, простягає руки до колін. Від незручної пози болять стегна, біль переходить вище й стає кілком у спині, змушуючи постійно соватися на стільці, щоб трохи розім’ятися.

Ось нарешті й стрілки на своєму місці. Він вставляє в отвір крихітний ключик, провертає і відчуває опір пружини — саме такий, як має бути. Заводить