Читати книгу - "Втрачений голос, Мері та Грег Шевченки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Матвійку, ти куди? Почекай мене, малий бешкетнику. Не так швидко!- раптом почувся голос зліва від Петра, і він побачив літнього сивочолого чоловіка років семидесяти в окулярах. Він йшов за хлопчиком, тримаючи газету в руках, та усміхався в сиву коротку борідку з акуратними вусами.
Несподівано Матвійко підбіг до Петра і сів поряд з ним. Дідусь малого якраз дочовгав до їхньої лавочки.
- Привіт!- просто промовив він до Петра, щиро усміхаючись. В роті у малого бракувало декілька передніх молочних зубів, що мабуть нещодавно випали, але від цього посмішка вийшла не менш гарною, щирою. Взагалі Матвійко був симпатичним хлопчам- він мав густе волосся світло-шоколадного кольору, великі зеленкуваті очі та невеличкий розсип веснянок на щоках та носі. Словом, дуже милий хлопчик.
- Привіт!- відповів Петро йому у відповідь.
- А що ви там так зосереджено розглядали, дивлячись на озеро?- зацікавлено запитав хлопчик у співака.
- Я думав,- просто відповів Петро.
Несподівано він спіймав себе, що йому цікаво і легко говорити з цим малим хлопчиком.
- Про що?- аж загорівся від цікавості хлопчик.
- Матвійку, негарно таке питати у людини,- зробив зауваження дідусь, теж підключаючись до розмови.
- Чому?- щиросердно здивувався хлопчик.
- Тому що це особисте.
- Та все добре,- несподівано для самого себе став на захист малого Петро.
Він завжди хотів мати сина, мабуть це зіграло тут ключову роль.
- Я думав про своє життя,- відповів він хлопчикові.
- А це мій дідусь Тарас,- представив діда хлопчик.- Він каже, що життя- це великий дар.
- Так і є,- усміхнувся у вуса дід Тарас.
- Голуби!- несподівано викрикнув Матвійко та погався за одним з них.
Чоловіки розуміюче переглянулись між собою, усміхаючись, - колись і вони були такими ж шибайголовами. Петро згадав своє дитинство та його присмак, присмак Життя. А може ще не все втрачено і життя- це і є те, заради чого треба жити?
Чоловіки розговорились між собою, виявилось, що в них є багато спільного- обоє любили рибалку, музику та співи, а ще обоє дуже любили грати в шахи. Виявилось, що дід Тарас грає на акордеоні та навіть колись співав у сільському хорі. Домовившись якось зіграти пару партій в шахи, Петро розпрощався з дідом Тарасом та Матвійком, який якраз підбіг до них. Співак вирішив з'їздити навідати батьків, яких вже давненько не бачив.
Мабуть розмова з дідом нагадала йому про них.
Наступного дня Петро лежав на широкому ліжку, яке було аж надто велике для нього одного, і депресував- на додачу до всіх його проблем вчора він загубив десь гаманець. "Коли вже нарешті закінчиться ця чорна смуга?",- запитав він у самого себе. Смерть казала, що треба віднайти сенс Життя, та він щось ніяк не хотів знаходитись. Залишилось чотири дні до дня Х.
Несподівано у двері подзвонили. Молодий чоловік лежав, чекаючи, що несподіваному гостю набридне натискати кнопку дзвінка, і він піде. Та гість виявився настирливим- дверний дзвінок все не хотів змовкати. Петро встав та нехотя пішов відкривати двері. Клятий несподіваний візітер!
Відчинивши двері з бажанням когось убити, Петя несподівано завмер- на порозі стояли його вчорашні знайомі Матвійко та дід Тарас. Оце так несподіванка!
- Здається це ваше, ви загубили,- промовив Матвійко, простягуючи щось Петру. Придивившись, той побачив, що то його гаманець!
- Так, це мій,- посміхнувся молодий чоловік.- Дякую. Проходьте, я вам смачного какао зроблю, - несподівано для себе запропонував Петро.
Матвійка двічі просити було не потрібно, а ось дід Тарас на секунду завагався, але, побачивши, що онук дивиться на нього благально, погодився:
- Добре, Петю. Дякуємо, звісно поп'ємо какавки. Чому ж ні?
Петро завів їх до вітальні, а сам пішов на кухню поставити чайник. Повернувшись до вітальні, він побачив, що хлопчик роздивляється одну з його афіш:
- Пет- ро За-дні-пров-ський,- повільно прочитав Матвій.- А цей співак дуже схожий на вас! Це фотошоп?- щиро запитав Матвійко.
- Ні, це я,- промовив господар квартири, і невеличка зморшка залягла у нього на лобі посеред брів.
- Ну нічого ж собі! Та ви крутий!- вигукнуло хлопча.
- Був колись,- глухо промовив Петро.- Клята аварія змінила все.
- Так, а де ж обіцяне какао?- майстерно змінив тему дід Тарас.
- Зараз буде!- з вдячністю промовив Петя, а потім пішов на кухню. Хвилин через 5 він покликав гостей туди, де на столі парували три чашки смачного напою. До нього додавались смачні цукерки та печиво, які лежали у вазочках на столі.
Вся компанія розмістилась за столом. Час промайнув непомітно за цікавими веселими розмовами. Вкінці Петро навіть пообіцяв подарувати Матвійку книжку Всеволода Нестайка "В країні сонячних зайчиків", і прощаючись стрима свою обіцянку. Радості малого не було меж.
Наступного дня Петро навмисне пішов в парк, щоб побачитись з новими друзями. Він весело провів час, граючи з дідом в шахи. Матвійко крутився біля них, щось щебечучи. Несподівано малий промовив:
- Дивіться, песик тоне, - і кинувся у холодну воду. Все сталось просто блискавично, малий був вже у воді.
Озеро було глибоке, Матвійко замахав руками, кричучи:
- Рятуйте!
Петро злякався за хлопчика, перед очима пропливли спогади як він сам тонув колись малим у сільскій річці. Тоді його врятував старший брат Олег. Після того випадку Петя добре навчився плавати, тож без вагань кинувся у воду рятувати хлопчика і собаку.
- Матвійко, зараз! Я йду!
На щастя, хлопчик ще не пішов під воду, і Петро з великими зусиллями таки витягнув його на берег, де вже зібралось чимало зівак. Одразу ж до хлопчика підбігла вродлива ефекна брюнетка у червоному плащі зі словами:
- Дякую вам! Ви врятували його!
Та часу в Петра не було, він розвернувся та побіг рятувати цуценя, що все ще було у воді. З цим завданням було справитись набагато легше, адже песик був майже невагомий.
Витягнувши і його, Петро хотів було йти додому, та йому не дали- одгорнули його теплою ковдрою, що встиг принести хтось з юрби людей, дали гарячого чаю, а потім відвезли Петра і Матвійка на швидкій до лікарні аби вревнитись, що з ними все добре. Цуценя теж забрали з собою.
Вродлива брюнетка виявилась мамою хлопчика. Її звали Влада Краса. Виявилрсь, що вона виховує сина одна вже два роки, чоловік трагічно загинув.
Оглянувши потерпілих, лікарі сказали, що все добре, є лише переохолодження, і відпустили Петю та Матвійка додому.
Розговорившись з Владою дорогою назад, Петя спіймав себе на тому, що мабуть він знайштв сенс життя, адже він...закохався.
Ввечері Петро вигукнув у темряву:
- Кістлява, чуєш, я знайшов сенс Життя!
- Та чую, чую,- тихо промивили йому у відповідь. - Ти впорався.
А вранці Петра чекав ще один приємний сюрприз- до нього повернувся голос! Мабуть це сталось через пережитий стрес.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Втрачений голос, Мері та Грег Шевченки», після закриття браузера.