Читати книгу - "Дволикий шлях, Burka D"

Чоловік приходив до церкви як завжди, але після втручання поліції одноманітність його сповідей змінилася. Я чітко пам’ятаю його слова. "Не намагайся замкнути мене, Отче", — прошепотів він, і його голос був холодним і жорстоким, і таким злим. "Я був замкнений занадто довго".

Молода жінка більше не приходила до церкви.

Одноманітні сповіді цього чоловіка продовжувалися, кожного дня, як по годиннику. Ліс і його безсоння, завжди з одними й тими ж словами. Я намагався піймати його кілька разів, вийти зі сповідальні одночасно з ним, хоча б побачити його обличчя. Він завжди зникав до того моменту, як я виходив.

Через кілька днів я вирішив відвідати галявину, яку він завжди згадував. Трава дійсно була зеленішою навколо маленької хати, і коли я підходив до будівлі, у мене було найінтенсивніше почуття дежавю. У повітрі витав запах гниття, я збирався доторкнутися до дверної ручки, коли мене накрило сильне запаморочення.

Мабуть, я втратив свідомість у той момент, тому що наступне, що я пам’ятаю, це як я сиджу в сповідальні, з тим дивним чоловіком на іншому боці. Він запитав мене, коли я востаннє спав.

У мене не було відповіді, і він засміявся, а я дряпав своє обличчя, поки не пішла кров.

Безсоння брало своє. Я втрачав свідомість на короткі періоди часу. Наступного дня я виявив себе на колінах перед вівтарем, тримаючи в руках позолочену чашу з червоним вином, і не пам’ятав, як я туди потрапив. Але я пам’ятав, що мав намір молитися за молоду жінку, і я зробив це, потім підняв чашу до губ і випив. Вино було якимось дивним на смак. Я був занадто усвідомлений, відчував металевий присмак, який, мабуть, належав чаші, і задумався, чи не іржавіє вона.

Мої молитви не допомогли. Я почув від іншого члена церкви, що молода жінка зникла.

Я знав, що вона мертва, і знав, де вона похована, але у мене не було жодного доказу, і я не хотів викликати підозри на себе, тому ніколи не дзвонив до поліції. Бог розсудить дивного чоловіка, сказав я собі. Він не зможе уникнути свого покарання.

Наступного дня після того, як я дізнався про її зникнення, дивний чоловік вже чекав мене у сповідальні, коли я прийшов. Не було видимих ознак, що він там, але я був у цьому впевнений. І хоча я міг просто розвернутися і піти додому, що, ймовірно, я і мав зробити, я змирився зі своєю долею і увійшов у сповідальню.

Він заговорив без вагань цього разу, і ці слова тепер горять у моїй пам'яті. "Хочеш сповідати свої гріхи, Отче?" — запитав він, і в його голосі була самовдоволена і якась задоволена нотка.

Я промовчав, не знаючи, що він очікує почути. Я не усвідомлював жодних гріхів, які вчинив останнім часом, жодних, які могли б його зацікавити. Замість цього я хотів запитати, чому наші ролі раптово змінилися.

Але він почав сміятися, і я знову намагався розірвати своє обличчя.

Через кілька днів я зустрів іншу жінку в церкві. Я бачив її майже на кожній службі, ми ніколи не розмовляли раніше, але вона завжди ввічливо усміхалася. Вона залишилася після останньої служби і запитала, чи все зі мною гаразд. Здається, вона була стурбована через глибокі, криваві подряпини на моєму обличчі, але я не міг сказати їй правду, тому нічого не відповів.

Вона була дійсно мила; сказала, що мені не обов'язково розповідати, але що вона завжди готова вислухати, якщо я захочу. Я ще не прийняв її пропозицію.

Ситуація з дивним чоловіком не змінилася. Він чекав мене кожного дня, коли я приходив до церкви, і кожного разу ставив одне й те саме питання.

"Хочеш сповідати свої гріхи, Отче?"

Я ніколи не відповідав. Він завжди сміявся, і я дряпав своє обличчя до крові, поки один з нас не втомлювався від цього і не йшов.

Це триває вже шість тижнів.

Я не знаю, що робити. Не пам’ятаю, коли я востаннє спав. Сміх дивного чоловіка відлунює в моїй голові у будь-який момент, моя шкіра порізана до такої міри, що мені важко виводити кров із одягу.

Один з моїх улюблених светрів вже зіпсований.

Я знаю, що мені потрібно просто не заходити в сповідальню. Перестати говорити з ним. Але я не можу. Я намагався, і завжди врешті-решт опинявся у тій кабіні, роздираючи свою шкіру, поки він сміявся.

Можливо, мені просто слід сповідати свої гріхи.

Якби я тільки знав, що він хоче почути.

Я зупинюся на цьому. Можливо, хтось зможе сказати мені, як позбутися його. До тих пір у мене є важливіші справи. Наступна служба скоро, і у нас закінчилося вино.

Мені потрібно піти і купити ще.

Минуло кілька днів відтоді, як я вирішив записати свою історію. І я все ж продовжу. Дивний чоловік все ще приходив до церкви кожного дня, його сміх продовжував переслідувати мене. Я відчував, що втрачаю розум. З кожним днем ставало все важче відрізнити реальність від кошмару.

Однієї ночі, коли безсоння остаточно взяло гору, я почув стукіт у двері. Я обережно підійшов до дверей, стискаючи хрестик у руках, і відкрив. На порозі стояла та сама жінка, яка нещодавно запропонувала мені допомогу.

— Отче, я хвилювалася за вас, — сказала вона тихо, дивлячись мені прямо в очі. — Можу я увійти?

Я кивнув, впускаючи її всередину. Ми сіли на лаву, і вона подивилася на мене зі співчуттям.

— Ви виглядаєте виснаженим, — сказала вона. — Вам потрібно відпочити.

— Я не можу спати, — відповів я. — Він не дозволяє мені.

Вона насупилася, не розуміючи, про кого я говорю, але не стала задавати питань. Натомість вона запропонувала допомогти мені молитвою.

Того дня дивний чоловік не прийшов. Я почав сподіватися, що молитви допомогли, але глибоко всередині знав, що це тимчасове затишшя. Вирішивши, що не можу більше жити в страху, я вирішив піти до лісу і розібратися з хатинкою раз і назавжди.

Я вирушив туди наступного дня. Ліс був туманним і тихим. Дерева стояли, як німі свідки моїх страждань. Я йшов знайомою стежкою і незабаром досяг галявини із зеленою травою і хатинкою.