Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Руді став посилено думати, не маючи ані найменшої гадки, як сповнити це химерне бажання, аж тут кліпнув. Це ж очевидно! Він підніс телефон до губ і прошепотів:

— Хочете, розкажу казочку?

Під вечір, коли манна небесна зійшла з орбіти і мрії людей стали матеріалізуватися, немов зацвіли дивні виноградні лози посеред пустелі, Руді з сім’єю, хворою матір’ю, питущим дядьком та сімома братами-сестрами, вже більше не належали політекономічній моделі Нової Республіки.

Ось так проголосили війну.

Глибоко в космосі, на підступах до цієї зоряної системи, виробничий флот Фестивалю творив усякі речі з мертвої речовини. Фестиваль ходив порожнем, усе, що потрібно, він мав на своєму мігруючому флоті «зоряних віхтів», який гребував надсвітловими швидкостями суто людських клад. Після прибуття на морозному прикордонні системи засвітилися його термоядерні капсули, і комахоподібний штучний інтелект став несамовито множитись. Щойно житлові станції були готові і перемістилися на орбіту планети прибуття, мандрівники-фестивальники прочуняли від сплячки, готові торгувати й слухати.

Світ Рохарда був загумінковою колонією Нової Республіки, яка й сама не могла похвалитися передовими технологіями людських цивілізацій, що виникли після Розселення. Маючи обмежену індустріальну базу, яка заледве приваблювала бізнес, обмежену як законами, так і спроможністю, тут практично ніхто не стежив за сигнатурами нових космічних кораблів у небі. Вахту ніс тільки космопорт, що завис на геосинхронній орбіті, та й цей приділяв максимум своєї уваги площині екліптики в межах внутрішньої системи. Флот Фестивалю встигнув демонтувати супутник газового гіганта і три комети, взявся за другий супутник і саме готувався окропити планету дощем із телефонів, коли імператорська диспетчерська служба помітила недостачу.

Ба більше, спочатку ніхто не міг навіть уторопати, що ж відбувається. Нова Республіка хоч і не належала до числа головних світів, та розташовувалася неподалік; а от Фестиваль прилетів із районів, які лежали далеко за її світловим конусом, за понад тисячі світлових років від анархістської Землі. Попри одного й того ж пращура за численні сторіччя, що минули, доріжки Нової Республіки та Фестивалю розійшлися дуже сильно — починаючи від комунікаційних протоколів і закінчуючи політекономічними системами, навіть геномами. І тому саме Фестиваль першим помітив неквапливе монохроматичне базікання імператорських диспетчерів та начхав на нього. Ще дивнішою була реакція герцогського палацу, де нікому не спало на думку підібрати бодай один із напіврозплавлених телефонів, що всіяли все навколо міста, та запитати:

— Хто ви такі і чого вам треба?

Хоча з іншого боку, насправді, нічому дивуватися. Адже ополудні Новий Петроград охопив слабко контрольований громадський непослух.

Буря Рубенштейн — газетяр-радикал, агітатор демократів та вряди-годи політв’язень, що жив у передмісті, у внутрішнім засланні, яке забороняло йому повернутися на рідну планету, не кажучи вже про одну зі співмешканок та її дітей, мінімум іще одне десятиліття — тицьнув по сріблястому артефакту на столі закаляним у чорнило пальцем. (Це в нього потекло автоматичне перо.)

— Кажеш, валяться повсюди? — запитав він і зловісно змовк.

— По цілому місту, — кивнув Маркус Вольфф. — Миша телеграфував із провінції. Каже, там усе так само. Люди герцога зараз із мітлами та мішками намагаються все зібрати, але їх надто багато. І ще щось.

Останнє речення не було питальним, але Буря безальтернативно насупив лоба.

— З неба валяться всякі штуки. І це аж ніяк не звичні жаби! — На ноги захоплено зірвався Олег Тимошевський і мало не поперекидав з кухонного столика поруч шрифткаси для нелегального друкарського верстата, яким під загрозою додаткових десяти років у внутрішньому засланні обзавівся Буря Рубенштейн. — Речі, гадаю, типу телефона (принаймні вони відповідають, якщо з ними говорити) кажуть одне й те саме всім: зацікавте нас, розкажіть щось пізнавальне, а ми натомість дамо вам чого забажаєте! І це правда! Я на власні очі бачив, як із неба впав велосипед! Його попросив Георгій Павлович, заплативши машині історією Роланда.

— Слабко віриться. Давайте випробуємо, чи як? — Буря вишкірився по-вовчому і нагадав Маркусу старі дні, коли дванадцять років тому в ньому іще палахкотів огонь, коли він носив із собою револьвер і виступав перед десятьма тисячами робітників залізничної профспілки напередодні так і не здійсненої Жовтневої революції. — Якщо наші таємничі меценати радо міняють велосипед на бабусині казки, то що вони можуть запропонувати в обмін на загальну теорію постіндустріальної політичної економії?

— Поліз чортові в зуби, зціп свої сильніше, — попередив його Маркус.

— Та не переймайся. Трохи попитаю його, та й усе. — Рубенштейн узяв телефон і зацікавлено покрутив його в руках. — Де ж тут… ага, ось. Кгхм, машино, ти мене чуєш?

— Так. — Голос був слабкий, на диво без акценту і трохи наспівний.

— Добре. Що ви? Звідки ви? Чого вам треба?

— Ми — Фестиваль. — Троє революціонерів нахилилися ближче, ледве не гупнувшись лобами. — Ми прилетіли з відстані двохсот п’ятдесяти шісток світлових років, відвідали багато шістнадцяток населених планет. Ми шукаємо інформацію. Ми торгуємо.

— Торгуєте? — трошки розчаровано зиркнув на товаришів Буря: якщо він і чекав когось із космосу, то явно не капіталістичних негоціантів.

— Ми дамо вам будь-що. Ви дасте нам щось. Будь-що, чого ми ще не знаємо: мистецтво, математику, комедію, літературу, біографію, релігію, гени, проєкти. Що ви хочете дати нам?

— Що означає це ваше «дамо вам будь-що»? Вічну молодість? Свободу? — Нотка сарказму забриніла в його словах, але Фестиваль, здається, не звернув на неї уваги.

— Абстрактні поняття важко матеріалізувати. Обмін інформацією також ускладнено — тут поганий канал, немає доступу. Але можемо будь-що збудувати і спустити з орбіти. Новий будинок? Самохідні летючі (й пливучі) карети? Одяг? Ми виготовимо.

У