Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

мокра від ранкової імли та ще й місцями слизька від кінського гною. Навіть якби водій зумів ударити по гальмах, цю дику звірину із заблокованими колесами все одно протягло би по мосту ще не один десяток метрів, і вона неминуче підім’яла б під себе жінку з малими дітьми.

Всі ці думки промайнули в голові у Стентона воднораз, однією сліпучою блискавкою, у той момент, коли він, відірвавшись від перил, на які допіру спирався, вже рвонув через дорогу з усією енергією людини, яку інстинкт і виучка спонукають постійно перебувати у стані повної готовності до дії.

Молода мати саме обернулась і підвела вугільно-чорні, мигдалеподібні, тієї миті широко розплющені від жаху очі, що визирали назовні крізь схожий на отвір у поштовій скриньці проріз у паранджі, коли Стентон, який був уже неподалік, широко розвів руки і з розгону пірнув уперед. Буквально на пів секунди випередивши машину — та лише черкнула його крилом по ступні, — він врізався у жінку з дітьми; від того поштовху всі четверо підлетіли разом угору і, перекрутившись у повітрі, гримнулися на брук.

Страховисько, й далі трублячи клаксоном, підстрибом промчало повз них і подалося собі своєю дорогою. Його галасливі пасажири кричали тепер ще веселіше: схоже, тішилися, що нагнали стільки страху. То був час, коли старий сонний Істанбул — саме так воліли називати те місто місцеві — почав усвідомлювати, що темп життя в Туреччині змінюється. Якщо турки хотіли вважатися своїми на Заході, то мали б насамперед учитися відповідно й поводитися: наприклад, для початку, не лізти просто під колеса авто…

Стентон лежав зверху на жінці. Покривало у неї зсунулося, і вона притислася щокою йому до обличчя. Гарячий віддих куйовдив волосся десь у нього за вухом, груди бурхливо здіймалися, втискаючись у його тіло. Хлоп’я затиснуло наполовину між ними, дівчинка лежала збоку.

Він притьмом схопився на ноги. То була врешті-решт Османська імперія, а жінка явно належала до правовірних мусульман. За таких обставин, мабуть, і найрадикальніший мулла не картав би його за вимушений фізичний контакт, та все одно ця близькість бентежила і несла загрозу. Ану ж зараз де не візьметься глава сімейства, подумає бозна-що й ухопиться за довгий ятаган, який багато хто з місцевих відкрито носить на поясі…

Стентон мав виконати одне завдання, і того дня найпершим його обов’язком було не залишати слідів.

Він допоміг молодій матері підвестися на ноги, вона ж тим часом, поправляючи одежу і затинаючись, бурмотіла слова вдячності. Принаймні так йому здавалося. Говорила жінка турецькою, яку Стентон упізнавав, але не розумів. Хай там як, а вдячність, якою світилися її очі, промовляла виразніше за будь-які слова.

Навколо, галайкочучи різними мовами, збирався натовп. Окрім турецької, Стентон розпізнав грецьку, французьку й арабську, але звучали, без сумніву, й інші. Напевне, серед усіх шляхів на землі Галатський міст був найкосмополітичнішим. Сам Вавилон навряд чи міг похвалитися більшим розмаїттям мов.

— Дуже перепрошую… е-е… мадам, — почав Стентон англійською, не знаючи до пуття, як звернутися до жінки, — але я не…

— Вона вам дякує, та ви, звісно, й самі здогадалися, — озвався якийсь голос біля його плеча. Стентон обернувся і побачив чоловіка середніх літ у полотняному костюмі й солом’яному брилі-канотьє — безперечних ознаках європейського набоба. — Каже, ви врятували життя і її дітям, і їй — так воно й було, тут не посперечаєшся. Чудова робота, мушу сказати. Ви рвонули через міст так, наче за вами судові пристави гналися.

Крізь юрбу проштовхувався якийсь чоловік в уніформі. Мабуть, поліцейський, подумав Стентон, хоча то міг бути якийсь ополченець, а чи навіть листоноша. Турецькі службовці страх як любили різні екстравагантні уніформи.

Хтось ухопив Стентона за руку і потиснув її.

Ще хтось плеснув його по спині.

Якийсь літній француз, схоже, збирався пригостити Стентона випивкою; втім, судячи з вигляду його червоного, мов спілий помідор, носа, то був радше привід самому спозаранку перехилити чарчину.

Усе пішло зовсім не так. Він мав тінню проминути це місто і рушити далі своєю дорогою, а натомість опинився в центрі уваги натовпу. Треба було брати ноги в руки.

Проте жінка й далі йому дякувала, притримуючи заплаканих дітей; її великі темні очі променіли вдячністю, яку вона раз по раз намагалася виразити на словах.

— Ви… моїх… дітей, — поволі, не надто впевнено мовила англійською, і що у неї на думці, здогадатися було неважко. Він урятував її дітей, нічого важливішого не могло бути в цілому світі.

А от своїх не врятував.

Та й як міг це зробити? Ніхто з його близьких ще не з’явився на світ.

2

У Кембриджширі, в грудні 2024-го року, саме заповідалося на морозну днину напередодні Різдва, коли Г’ю Стентон, відставний капітан британської армії та фаховий шукач пригод, мчав крізь досвітній присмерк на своєму мотоциклі.

Обледенілу дорогу вповив густий туман; з вибоїстого гудрону давно вже зникли будь-які сліди розмітки. Якщо Стентон свідомо шукав найнебезпечніших умов для шаленої гонитви на потужному мотоциклі, то навряд чи зумів би знайти такі умови деінде.

І це йому абсолютно підходило.

Смерть була єдиною життєвою перспективою, яка викликала у нього бодай дрібку інтересу.

Убитися тут було б так просто. Дорога порожня, у морозній сутіні не зблискують жоднісінькі фари. Ніякого тобі ризику, ніякої нагоди завдати шкоди ще комусь. То була б чиста робота. Не до порівняння з тими жахливими операціями в пустелі у ті часи, коли він ще служив в армії: тоді не раз доводилося добряче попріти, і все одно, здається, ніколи не обходилося без мертвих жіночих та дитячих тіл у повикручуваних від вибухів рештках обгорілих «тойот».

Нинішня ж ціль була сама-самісінька і навіть гадки не мала протестувати. Стентону тільки й треба було, образно кажучи, натиснути на «старт». Злегка крутнути кермо в напрямку якогось дерева. Трохи, якраз у міру, додати газу і — ось воно, забуття.

От лише…

Ану ж і справді існує щось таке як пекло?

Стентон схилявся до атеїзму — тією мірою, яку дозволяла йому розважливість, — а от Кессі була католичкою. Отже, бодай найменшу ймовірність існування пекла доводилося все ж припускати, і якщо це так, то самогубство — цілком певний спосіб туди потрапити. Не те щоб думка про вогонь та сірку сильно його непокоїла. Насправді вічні сатанинські тортури, можливо, відволікли б його від товариства власної персони, яке починало вже здаватися просто нестерпним. Пекло лякало Стентона лише тим, що — за умови, що воно таки справді існує, — Кессі з дітьми