Читати книгу - "Він під ліжком, Пугайло"

Здавалося б тепер можна нормально поспати без цього страшного дихання, та приставучі думки, які лізли в голову, не давали хлопчику спокою.
"Невже, чудовисько казало правду?!"
- Я це перевірю! - Рішуче сказав Петрик в порожнечу та, зручно вмостившись, закрив свої очі.

***

Двері знайомо скрипнули, та в кімнату зайшла мама з гарячим борщем. Почувши її кроки, Петрик, як завжди, підскочив на ліжку та почав злазити з нього. Раптом, хлопчик наступив на щось ногою та опустив голову вниз. На підлозі валявся якийсь маленький ключ. Петрик швидко сховав його під подушку, щоб мама не побачила. Зайшовши у кімнату, жінка подивилась на свого сина;  її радісне обличчя різко перетворилося на сумне й розчароване. "Що трапилось? Я знов зробив шось не так? Але що?" - Помітив реакцію хлопчик та дуже здивувався. Доївши все дочиста, Петрик мовчки відсунув від себе посуд та подивився на свою матір.
- Мамо... - Почав він, бо хотів спитати за прогулянку, але одразу передумав.
"Що як вона знов розізлиться?" - А цього Петрик хотів найменше. 
Мама мовчки підійшла, забрала брудний посуд та вийшла з кімнати. 
Петрик знов залишився сам на сам. Сумно поглянувши на вікно, хлопчик протягнув до нього руку. Воно було майже під стелею, і дотягнутися до нього такому маленькому худорлявому хлопчику, як він, було ніяк. Але здаватися тут ніхто не збирався, тому трохи подумавши, хлопчик перетяг свій важкий стіл під вікно. Але, ставши на нього, зрозумів, що все одно не дотягується. Раптом, на очі потрапив стілець, на якому він зазвичай сидів. Хоч було і важко, але Петрику вдалося зробити, хоч і не стійку, але потрібну йому конструкцію. Обережно забравшись на стіл, хлопчик почав залазити на стілець. Все хиталося та тріскало, наче готове було розвалитися хоч зараз. Нарешті, Петрик дотягнувся до вікна, ледве не впавши, та поглянув у нього. Яскраве сонечко одразу вдарило в очі хлопчику. Його було не порівняти із слабкою навісною лампою в кімнаті. Зелена травичка колихалась від вітру, немов спокійні хвилі безкрайнього моря, яке хлопчик теж ніколи не бачив, але багато уявляв. А по ній радісно бігав, граючи з собакою, Івасик. Чомусь, на очах Петрика з'явилися сльози. В грудях щось стисло, а в горлі з' явився ком. Він почав шукати поглядом батьків, та ніяк не міг знайти. Стілець хитнувся, через що хлопчик трохи не впав на підлогу, але, в останню мить, встиг схопитися за залізні ґрати, які закривали собою вікно. Повернувшись до галявини, Петрик раптом помічає під одним з дерев розтелений килим. Там, сховавшись у тіні, сиділи мама й тато, які радісно про щось спілкувались між собою та обіймались. Петрик вперше бачив у них такі щасливі вирази обличь. Сльози не хотіли зупинятись, а навіть навпаки, їх стало ще більше. Раптом, стілець тріснув, та не втримавшись, хлопчик різко летить  донизу. Сидячи на холодній підлозі, Петрик не відчував болю від отриманих пошкоджень. Він думав лише про те, наскільки щасливими виглядали його рідні нагорі. Без нього.
"Чому вони ніколи не кличуть мене з собою? Чому мама постійно злиться на мене та не дозволяє виходити? Невже Івасика люблять більше ніж мене? Чому? Чому?" - Лунало в голові. 
В грудях щось знову стисло. Хлопчик заплакав ще голосніше. Він відчув себе настільки самотнім та покинутим. Йому було боляче слухати чудовисько вночі, все ж сподіваючись, що воно бреше, та коли побачив все на власні очі, стало ще болючіше. Тіло почало трусити чи то від холоду, чи то від сліз, а горло, від криків, почало боліти. Пролежавши так ще декілька хвилин, Петрик, раптом, відчув незрозумілі йому злість та відразу, яких ще ніколи не відчував раніше. Сльози, як і крики, припинились. Підвівшись, хлопчик пересунув речі на місце й сів за свій стіл. Сьогодні не було бажання малювати різнокольорових кумедних істот. Навіть, навпаки, Петрик використовував лише чорний та червоний олівці. Монстр за монстром виходили все страшніше й страшніше. Хлопчик з силою вимальовував олівець до кінця стержня, після чого точив і починав знов. Петрик витрачав лист за листом, хоча раніше дуже беріг їх, знаючи що інші принесуть лише в наступному році. 

- Я ж казав тобі. - Раптом, почулося з-під ліжка.
- Не до тебе зараз, дурне чудовисько! - Роздратовано сказав Петрик, відкладаючи розмальований лист та беручи чистий. 
- Ну чого ти. Я ж допомогти хочу. - Намагався лагідно сказати монстр своїм грубим голосом.
- І як ти мені допоможеш, га? - Повернувши голову в сторону ліжка, спитав хлопець.
- Все що попросиш - зроблю. Ти ж хочеш звідси вийти, так? - Продовжувало чудовисько.
- Але мені ж не можна... Мама й тато розсер... - Не встиг доказати Петрик, як по його щокам знов побігли сльози.
- Малечо, слухай сюди. Сьогодні, як тільки твоя мама забере посуд після вечері та піде, підійди до дверей і послухай що за ними відбувається, домовились?
- Але ж... - Знов не доказавжи до кінця, хлопчик кивнув головою та витер свої сльози з очей.
Монстр більше нічого не казав, тому Петрик повернувся до малювання.

***

Настав час вечері. На цей раз мама, чомусь, запізнилась та прийшла на пів години пізніше. Раніше вона вже так робила, а якось й зовсім не прийшла, тому хлопчик був радий, що не залишиться голодним й сьогодні. Мама виглядала як завжди: на обличчі не було жодної позитивної емоції, ніякої ніжності та радості. А от на прогулянці вона була... Іншою. Зараз мати просто стояла біля столу та дивилась холодним поглядом на сина, який повільно їв розігрітий ранковий борщ. 
"Вона не знає, що я все бачив..." - Пролунало в думках. - "Вона не знає... А що, якби дізналась? Вона б взяла мене з собою?..." 
Петрик знову мовчки доїв та, відсунувши тарілку, з сумом подивився на маму. Жінка швидко схопила посуд та поспішила вийти з кімнати, навіть не озирнувшись. Коли двері гучно зачинились на ключ, Петрик підійшов до сходів. Йому цього не дозволяли робити, тому раніше він ніколи в житті не підіймався по ним. Невпевнено та хвилюючись, хлопчик попрямував вгору не знаючи чого очікувати там. Перші декілька сходинок дались з легкістю, а от далі йти - боявся. Купа бурхливих емоцій з'явилася десь в середині, через що тіло стало якимось ватним та не хотіло продовжувати шлях. 
- Чого зупинився, малечо? - Раптом, знову з'явився голос.
- Я не знаю, чи правильно те, що я роблю. Мені страшно.
- Тихіше, хлопче. Всім буває страшно зробити крок вперед. Повір, ти не один такий. Зараз перед тобою стоїть вибір: або впевнено продовжити рух вгору та дізнатися правду, або залишитися тут та жити тим життям, яким живеш зараз. А може й гірше... 
Після слів чудовиська, Петрик розвернувся та більш впевнено подолав ще декілька сходинок. Хоч йому все ще було складно й страшно, але хлопчик продовжував йти. Вже за декілька хвилин він стояв на останній сходинці. Притиснувшись вухом до дверей, Петрик тихо почав вслуховуватися.
Хлопчик почув голоса своїх батьків, які голосно сперечалися між собою. Мама плакала, а батько намагався її заспокоїти. Петрик не любив коли мама була в поганому настрої, тому почувши її плач, в його грудях щось стисло, і хлопчик почав намагатися вслухатися сильніше. Згодом, слова за дверима стали зрозумілими. 
- Ти казав, що протягом п'яти днів він забере його! Сьогодні вже четвертий!!! Чому він досі тут?! - Голосно кричала мама на батька.
- Заспокойся, в нас ще є завтра. От побачиш! Він вже повинен бути дуже голодним, а отже завтра наші страждання закінчаться, люба!
- А якщо він йому не до смаку?! Твого брата на третій день вже не було! Що, як він захоче забрати Івасика?! - В жінки почалась справжня істерика.
- Ми не віддамо Івасика, люба, заспокойся. - Почав заспокоювати її чоловік. - От побачиш, завтра там нікого вже не буде. Петрик з жахом відійшов від дверей. З очей знов потекли солоні сльози. Отже, це все була брехня... Батьки не люблять його. І ніколи не любили... Вони хочуть позбутися його... Ненавидять...
Раптом, в один момент, Петрик перестав відчувати бодай щось. Сльози перестали котитися по щокам, а в голові стало порожньо. Тіло знову підкорялося йому, тому, тихо повернувшись до темної кімнати, він сів на своє ліжко, не ховаючи ноги під ковдру.
- Хто ти такий? - Впевнено спитав хлопчик.
- Я - чудовисько, якого викликав твій давній предок, через що тепер мені кожне його покоління дає по одній "чистій" шестирічній дитині роду, як плату за моє служіння.
- І чому ж ти не з'їв мене, а, навпаки, допомагаєш? - Беземоційно спитав хлопчик. 
- "Чиста" - означає життєрадісна та любляча всіх дитина, але ти ж не такий. Твої батьки, через свої ж страхи, зробили все, аби ти зазнав багато болю та страждань за цей час, чим й порушили домовленість. Хоч ти сам собі і брешеш, кажучи, що це не так... Чи ти змінив свою думку? 
Від цих слів чудовиська Петрику стало зле. Усе його життя виявилось брехнею. Батьки просто хотіли позбутися його, як непотребу.
- Ми можемо допомогти звільнитися один одному, малечо. Я - тобі, а ти - мені. Що скажеш? - Запитав монстр.
- Звільнитися? Як? - Сухо спитав хлопчик.
- Зараз я дуже голодний, та, якщо поділишся своєю кров'ю, в мене з'явиться трохи сил. - Сказав монстр та не дочекавшись відповіді, продовжив. - Ключ, який я тобі дав минулої ночі відкриває двері твоєї кімнати.
- Потрібна моя кров? - Здивувався хлопчик, але зліз на підлогу.
Відчуваючи розчарованість та зраду до колись близьких йому людей, Петрик подумав, що довіритися чудовиську під ліжком буде найправильнішим рішенням. Тільки воно казало йому правду. Тільки воно слухало його та допомагало. Не батьки, а воно! 
Поклавши руку під ліжко, Петрик застогнав від болю. Чудовисько вп'ялося гострими зубами у м'яку шкіру хлопчика та почало пити червону кров. Голова заболіла, та в якусь мить, Петрик подумав, що чудовисько таки обдурило його й зараз з'їсть, але воно відпустило та почало потроху вилазити назовню. 
Не розгубившись та витерши сльози від болю, Петрик схопив зі столу свої малюнки потвор, які сам й намалював, та кинув їх під ліжко.
-Ось. Це тобі, чудовиську. - Сказав хлопчик та взяв під подушкою ключ, який колись сховав від мами. Швиденько піднявшись по сходам вгору, Петрик змучено зупинився. Замок голосно клацнув, та двері, вже зі знайомим скрипом, відчинилися. В залі, за столом, сиділи здивовані мати й батько. Вони, перелякавшись, повставали зі своїх місць та кинулись до хлопчика.
- Як ти посмів вилізти?! А ну зал... - Не встигла домовити жінка, як голосно закричала, побачивши позаду сина якусь велетенську та страшну потвору. Батько теж закричав та закрив жінку собою, не вірячи у те, що відбувається. Він з жахом дивився на свого сина, та на те, що було позаду нього. Величезне чудовисько постійно змінювало свій вигляд та форму. Воно було дуже непропорційне та криве, наче дитиною намальоване. Чудовисько загарчало та своєю довгою залізною лапою відкинуло батьків у кімнату, а зайшовши за ними, зачинило двері. Петрик голосно засміявся. Йому не було весело чи смішно, просто він не знав, як ще можна висловити всі ці бурхливі емоції, які накопичились в ньому за весь цей час. З зачиненої кімнати почулися жахливі крики. У хлопчика, від сміху, з'явилися сльози на очах. Ним оволоділи доволі дивні відчуття: ніби весело, але й, у той же час, сумно, ніби радісно, але, чомусь, хочеться плакати. Почалась справжня істерика. 
Раптом, з дитячої спальні вийшов заспаний Івасик.
 - Щ - що таке? Мамо! Мамооо!!! - Дуже перелякавшись заплакав той.
Петрик трохи заспокоївся та подивився на брата.
- Івасику! Тепер ми будемо разом! - З захопленням підійшов до хлопчика старший брат. 
- Ні! Не хочу! Ні! Де моя мама?!?! - Закричав малий, не припиняючи плакати, та почав з жахом відходити від брата.