Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

видно замок Лютетсбург, вони минали лише хатини, зайняті солдатами, і кавалерійські стайні, повні бойових коней.

– Що вони всі їдять? – спитала Бланшфлер, коли вони їхали повз черговий загін драгунів, яких муштрував сержант.

– Те, що вкрадуть або куплять, – кинувся з відповіддю Руперт, який не відходив від дівчини. – Але, мабуть, що куплять. Солдати не дурні, вони знають, якщо сьогодні забрати всю їжу, то завтра вони ж будуть голодувати. Однак вони, звичайно, не платять місцевим чесну ціну. Якщо хтось занадто багато торгується, йому наб'ють пику.

– Неприємна звичка.

– Солдати – люди неприємні.

– Не всі, – усміхнулася йому Флер, на що Катаріна закотила очі.

Сам Лютетсбург був середньовічним комплексом, перебудованим приблизно сто років тому. Вхід до нього здійснювався через невисокий замок, що складався з трьох приземкуватих крил, які оточували великий майдан з колодязем. За подвір’ям був широкий, хоч і брудний і занедбаний рів, посеред якого стояла мостова вежа і власне замок: квадратний, присадкуватий, триповерховий бург, з похилими дахами та брудним фасадом. За будинком виднілися ледь помітні контури Хаге та Нордена, двох сусідніх міст. Великі сади навколо території було розорано під сільськогосподарські угіддя або зайняті наметами та майданчиками для тренувань.

Незважаючи на невеликий розмір, замок жив окремим життям. Коли вони зупинилися на подвір’ї, то відразу ж виявилися у всіх на дорозі. Загони найманців марширували сюди й туди, гінці й купці юрмилися, робітники несли мішки й скрині, а зброярі ритмічно били молотами в галереях. Не встигла Катаріна усвідомити хаос, як до них підійшов високий чоловік середнього віку, одягнений як солдат, із довгим кучерявим волоссям кольору сажі та вражаючою іспанською борідкою. У нього було неприємне довгасте обличчя з дуже високими бровами, через що він виглядав так, ніби постійно дивувався. Чоловік схопив коня Бланшфлер за вуздечку та поплескав тварину по шиї.

– Ну-ну, – вигукнув він. Він схилив голову й по черзі подивився на всіх. – У нас ще не було гостей з голландським супроводом! Мені дуже цікаво, хто ви такі, панове та пані?

– І ти хто такий?

– А так випадково склалося, що я є власником цих маєтків.

Брати Віттельсбахи зійшли зі своїх коней. Солдати залишалися в сідлах, підозріло поглядаючи на оточуючих їх найманців.

– Граф Іннгаузен, як вважаю?– запитав Карл у чоловіка.

– Як живий. А пан хто? – досить нагло відповів Додо.

– Карл Віттельсбах, це мій брат Руперт. – Герцоги вклонилися. – Нашими попутниками є графиня Катаріна фон Бессерер цу Тальфінген та її фрейліна Бланшфлер фон Барбі.

Додо примружив очі й довго дивився на молодих герцогів.

– Ну, гість в дім, Бог в дім, як то кажуть, хоча, як мені мила моя матуся, давно в мене таких хуйових гостей не було, – нахабно сказав він. – Влаштовуйтесь зручніше, але не дуже, бо ви тут недовго. Я прийму вас через півгодини. У замку, бо підморожує, а потім - геть з двору.

Він повернувся на місці і пішов геть. Руперт негайно потягнувся до свого пояса, готовий битися, але менш поривчастий Карл вчасно схопив молодшого брата за руку й застерігаюче похитав головою. Він підійшов до Катаріни, яка усе ще сиділа на Сивку.

– Це було не дуже приємне привітання, чи не так? Може, пані краще залишитися надворі?

– Пиздуй, – чарівно всміхнулася йому Катаріна. – Сам залишайся.

– Відсутність манер, явно, є заразною, – здивовано пробурмотів той, не розуміючи, що зачепив вразливу струну.

Усередині замку їм дозволили зняти плащі і пелерини та погрітися біля каміна, ще їм подавали розбавлене кисле вино. Потім їх залишили в лицарському залі, прикрашеному гербами та портретами незліченних Іннгаузенів цу Кніфхаузенів з різних ліній. Вони нудьгували та грілися біля каміна, чекаючи на господаря. Він з'явився не через півгодини, а лише через півтори, якраз тоді, коли Карл умовляв:

– Давайте спробуємо вирішити це спокійно. Він явно не є дружелюбним, але з ним точно можна порозумітися.

– Гаразд, вибачте, що вам довелося чекати, але я слідкував за вивозом гною, – прямо з дверей закричав граф. – Чого ви хочете?

Всі мовчали. Кожен з них отримав глибоку освіту звичаїв і етикету, тому така хамська зухвалість вибивала їх з рівноваги, приводячи до того, що ніхто не знав, як реагувати. Карл виглядав шокованим, Руперт кипів, а Катаріна повністю втратила мову. Еркісія, Кунеус і фон Барбі, як ті, хто не приймає рішення, трималися позаду.

– Що, язика в роті забув? Чого ви хочете, питаю чемно, ви ж говорите німецькою?

– Гм, – нарешті відкашлявся Карл. – Перш за все ми хотіли привітати пана графа, бо чули про вас як про славетного воїна...

– Якого біса, ви приїхали до Лютетсбурга, доки я ще терпеливий?

– Ми шукаємо місце, – сухо вставила Катаріна, – де можна було б провести вербування. Ми сподівалися, що знайдемо його на підконтрольних графу землях, звісно, ​​не безкоштовно.

– Не безкоштовно, – пирхнув Додо. – І що, будьте ласкаві, ви запропонуєте мені натомість? – він театрально скривив обличчя в розчуленій усмішці.

– Золото, звичайно. Ми також можемо допомогти графу зберегти контроль над землями князівства...

– Щоб утримати контроль, та ви що, – хазяїн передражнював її, протягаючи звуки.

–  …і ми будемо раді найняти частину людей графа.

– Ви б із задоволенням найняли, кажете? – Іннхаузен продовжував розігрувати комедію, явно розважаючись. Катаріна вже знала, що вони не порозуміються з цим чоловіком, але вона була настільки знервована, що не знала, як закінчити розмову. – То, може, відразу ще й борсУка додати?

– Не зрозуміла?– здивувалася дівчина. – Якого борсУка?

– Такого, хто хуєм у ворота стука, – смертельно серйозним тоном відповів граф.

– Графе, будьте ласкаві, просимо розумно… – прохрипів Карл, але хазяїн не дав йому закінчити.

– Розум? Мансфельд був розумним, коли наєбав твого батька під час Празької кампанії. Він казав, що Віттельсбахи випали з-під свинячого хвоста, і я глибоко вірю в цю спадщину. Мені тут не потрібні неповнолітні порушники та недорослі панночки, тож в якості зустрічної пропозиції прошу вас піти геть із мого дому.

Руперт ще більше почервонів, стягнув з-за пояса рукавичку, кинув її в груди ватажка кондотьєрів і відійшов від нього на крок. Він був на голову нижчим.

– Ставай, сволото! Пам'ять мого батька безкарно ганьбити не дозволю!

– З тобою?– зі сміхом сказав Іннхаузен. – Пиздуй, гівнюк, а то я викличу сержанта, щоб той тобі дупу начистив. Страаа…

Крик застряг у нього в горлі, коли Руперт, втративши контроль над собою, зробив